**Запис у щоденнику**
Іванна розсталася з хлопцем, через якого, здавалося, пройшла багато. Їх звали Тарас і Іванна. Разом вони були майже два роки, навіть почали жити під одним дахом. Але чим довше тривав побут, тим ясніше Іванні ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти по життю. Він дратував її до глибини душі: лінь, безлад у хаті, нескінченні відмовки через роботу, постійне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись з виснажливої зміни в лікарні, Іванна твердо вирішила — годі. У хаті, як завжди, панував хаос. Тарас, неголений, у поношеній футболці, ліниво гортав стрічку новин.
— Тарасе, збирай речі. Ми розстаємося, — сказала вона без тіні сумніву.
— Ти з глузду з’їхала? Що знов не так?! — скрикнув він, схопившись з дивану.
— Усе не так. Більше не хочу тягнути тебе на собі. Забирайся.
— Ти ще пошкодуєш. Куди я вночі подінуся?
— До батьків, куди завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, пообіцявши, що вона ще про це пожалкує. Та Іванна не здригнулася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула спокій.
Батьки Іванни, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім років — пора думати про родину, — наставляючи сказала Наталка, її матір.
Іванна все розуміла й сама. Працювала медсестрою у травматології. Це був не санаторій — тут щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми вона інше не могла підняти рук, а вдома чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, нарікання Тараса.
Після розставання жилося простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик та образ.
Через кілька місяців у її житті з’явився Олег. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Іванну. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку чекав біля лікарні, доки вона не вийшла. Високий, білявий, з доброю усмішкою — він відразу сподобався їй.
З того дня їхні стосунки розвивалися стрімко. Він виявився турботливим, чесним, вмів слухати. Працював з батьком у бізнесі, займався вантажоперевезеннями. В нього був час і бажання бути поруч.
За кілька місяців Іванна розповіла батькам про Олега. Наталка напружилася, обличчя стали витягнутим.
— Вітаю, заходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримати бесі, та матір мовчала. Олег не зручнів, Іванна — шукала слів.
Пізніше вона дізналася правду: мати Олега — Тетяна, та сама шкільна подруга Наталки, яка колись відбила в неї хлопця. З тих пір Наталка ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Іванну, все одно вірила, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, не змогла приховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталка.
Але Іванна обрала любов. Розповіла все Олегу. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні у минулому наших батьків. Живимо тут і зараз.
Він зізнався і своїй матері, хто така Іванна. Тетяна лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різних кутах. Наталка не посміхнулася жодного разу. Тетяна ж — щиро раділа.
Минуло кілька місяців. Іванна й Олег живуть окремо, навідують обидві родини. Але між батьками як і раніше мовчання.
— Коли з’явиться онук, може, лід розтане, — з надією говорив Олег.
Поки що вони щасливі удвох. І нещодавно дізналися: незабаром у їхньому домі лунатиме дитячий сміх.
