Перешкода на шляху до щастя
Юлія розлучилася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла вже багато. Їх звали Андрій та Юлія. Разом вони були майже два роки і навіть почали жити під одним дахом. Але чим довше тривав цей побут, тим ясніше Юлія усвідомлювала — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до глибини душі: лінощі, безлад у квартирі, нескінченні відмовки щодо роботи, постійне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись з виснажливої зміни в лікарні, Юлія твердо вирішила — усе, годі. У квартирі, як завжди, панував хаос. Андрій, неголений, у розтягнутій футболці, ліниво гортав стрічку новин.
— Андрію, збирай речі. Ми розстаємося, — сказала вона без жодних вагань.
— Ти з глузду з’їхала? Що знов не так?! — скрикнув він, зриваючись з дивану.
— Усе не так. Я більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я вночі знайду житло?
— У батьків, де завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він гримнув дверима, пообіцявши, що вона про це ще пожалкує. Але Юлія не здригнулася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула спокій.
Батьки Юлії, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім тобі, час думати про сім’ю, — наставительно промовила Наталія, її мати.
Юлія все розуміла й сама. Вона працювала медсестрою у травматологічному відділенні. Це був не санаторій і не поліклініка — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми вона іноді не могла підняти рук, а вдома її чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, скарги Андрія.
Після розставання вона жила простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.
Через кілька місяців у її житті з’явився Олег. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Юлію. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку прийшов до лікарні і дочекався її. Високий, білявий, з доброю посмішкою — він одразу їй сподобався.
З того часу їхні стосунки стрімко розвивалися. Він виявився турботливим, чесним, уміючим слухати. Працював із батьком у бізнесі, займався вантажоперевезеннями. У нього був час і бажання бути поруч.
За пару місяців Юлія розповіла батькам про Олега. Наталія помітно напружилася, обличчя витягнулося.
— Вітаю, заходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримати бесіду, а мати мовчала. Олег відчував незручність, Юлія — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Олега — Віра, та сама шкільна подруга Наталії, яка колись відбила в неї хлопця. З тих пір Наталія ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Юлію, усе одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, вона не змогла приховати відрази.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталія.
Але Юлія вибрала любов. Розповіла все Олегу. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні за минуле наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він зізнався і своїй матері, хто така Юлія. Віра лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не три— Живіть і будьте щасливі.
