**Доліносна подорож до рідного дому**
Холодного грудневого ранку Олеся та її чоловік Богдан вирушили до невеличкого містечка Вересень, щоб навідати батьків Олесі. Сніг хрустів під ногами, а небо, затягнене важкими хмарами, обіцяло заметіль. Попереду чекала довга дорога, повна тривоги та несподіванок. Батьки вже нетерпляче чекали, і коли машина зупинилась біля рідного дому, їх зустріли теплі обійми та радісні голоси. Разом вони зайшли до затишного дому, де на столі вже парували гарячі страви. Повітря було пройняте ароматом свіжого хліба, а в грубці тріщали дрова, створюючи відчуття спокою.
Батько Олесі, Тарас Григорович, відвів Богдана до вітальні, щоб обговорити «чоловічі справи» — політику, машини, рибалку. Олеся ж із матір’ю, Ганною Миколаївною, залишилися на кухні, де, як завжди, за чашкою чаю почали говорити про найпотаємніше. Мати хвилювалася: чому молоді досі не думають про дітей? Олеся, усміхнувшись, заспокоювала:
— Усе буде, мамо, не переймайся. Ще рік, і ми вирішимо це питання.
Але в її голосі відчувалася непевність, а в серці — невловимий жаль. Ніч огорнула дім, і за вікном завивав вітер, немов попереджаючи про бурю. Олеся притулилася до Богдана, і його обійми були такими ж ніжними, як у перші дні кохання. Вона засинала, відчуваючи себе в безпеці, але десь у глибині душі прокидався передчуття лиха.
Ранком їх розбудив запах свіжої кави та румяних млинців. Олеся вмилась холодною водою, скидаючи залишки сну, і підійшла до чоловіка. Богдан, терплячи плече, раптом скрикнув від болю. Його обличчя спотворилося, і Олеся завмерла, охоплена страхом: щось було не так.
— Знову це плече, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися. — Мине, як завжди.
Ганна Миколаївна, почувши їхню розмову, принесла домашню мазь та теплий шарф. Вона спритно перев’язала руку зятя, примовляючи, що все буде добре. Але Олеся бачила, як він корчиться від болю, і серце її стиснулося від тривоги.
— Олю, схоже, до— Олю, схоже, до керма тобі доведеться сісти, — тихо промовив Богдан, коли вони залишилися наодинці.
