У мене таке відчуття, ніби моє життя — це довгий нескінченний фільм без щасливого кінця. Мені 62. Сиджу біля вікна своєї невеличкої однокімнатної квартири на околиці Львова, дивлюся на машини, що проїжджають повз, і думаю, як швидко все промайнуло. Все минуло. Залишилася лише я — з тривогою всередині та страхом перед завтрашнім днем.
Чотирнадцять років тому моє життя розкололося на “до” і “після”. Спочатку помер тато — він боровся з онкологією, і кожен його подих був як удар молотом по серцю. Через кілька місяців пішла моя молодша сестра — та ж хвороба, такий самий безвихідний жах. А потім сталося те, чого я ніяк не очікувала: у мами різко почалася деменція. Вона перестала впізнавати обличчя, плутала день з ніччю, губилася у власній квартирі. З дорослої людини вона перетворилася на безпорадну дитину. А мій чоловік… Він не витримав. Пішов. Сказав, що втомився жити з тінню жінки, яку колись кохав. Пішов до молодої, вільної, безтурботної. Я залишилася одна — з хворою матір’ю та донькою від першого шлюбу, яка мене ненавиділа.
Вона ніколи не пробачила мені другий шлюб. Коли я вдруге вийшла заміж, їй було одинадцять, і, як виявилося, вона роками накопичувала образу. Ми стали чужими. Мені не було звідки чекати допомоги. Друзі віддалилися, знайомі перестали дзвонити. Я виживала, сходила з розуму від болю та втоми, але не дозволяла собі зломитися. Тільки регулярні візити до психолога тримали мене на плаву. Мама була мов новонароджена — з ложечки годувала, підгузки міняла, купала, співала їй колискові, коли вона плакала ночами. Ми пройшли все: інсульти, перелом шийки стегна, важку операцію. Шість років я жила на межі.
А потім її не стало.
Здавалося б, можна зітхнути з полегшенням. Але ні. Замість полегшення — порожнеча. А з донькою — лише біль. Постійні дорікання, претензії, звинувачення: що я мало допомагаю грошима, що вона не може дозволити собі відпочинок, бо не знайшла “нормальну роботу”, і у всьому, звісно, винна я. Винна, що вітчим пішов. Винна, що не підтримала, коли їй було важко. Винна, що народила не в той час, не від тієї людини.
Я оформила на неї свою квартиру. Скільки сліз, нервів, безсонних ночей мені це коштувало — знає тільки мій психолог. Потім і у мене знайшли онкологію. Діагноз нищівний. Хімія. Операція. І скандали. Донька переїхала до мене на якийсь час — не через співчуття, а тому, що не було зрозуміло, чи переживу я. Мовчазна, зла, байдужа. Вона була поруч тілом, але не душею.
Відтоді минуло шість років. Здоров’я, слава Богу, стабілізувалося. Я знову працюю, тішуся дрібницями, потроху повертаюся до себе. Донька вийшла заміж, народила чудового малюка. Живуть окремо. Ми спілкуємося, але я постійно відчуваю, наскільки крихкий цей зв’язок. Варто лише зробити необережний крок — і міст обвалиться.
Я живу. Але ніби не до кінця. Бо всередині — самотність. Ввечері я приходжу додому, і тиша врізає в вуха. Під час пандемії це відчуття стало нестерпним. Подруги — хто виїхав, хто розчинився у родині. Ніхто не дзвонить. Нікому розповісти, що мені наснилося. Нікому поскаржитися на біль у нозі. Ніхто не запитає: «А ти сьогодні їла, Оксано?»
Я згадую, як колись була потрібною. Як готувала вечері, прасувала шкільну форму, в’язала шкарпетки, бігала по лікарнях, збирала документи, ночами сиділа біля ліжка хворої мами. А зараз — тиша. Ніхто не чекає. Ніде не чекають. І це лякає. Лякає так, що іноді я прокидаюся в холодному поту — з думками, що одного разу впаду у ванній, і ніхто не дізнається. Що одного разу просто зникну, і світ не помітить.
Я боюся майбутнього. Боюся стати тією самою старенькою з потьмянілим поглядом, яка сидить на подвір’ї, щоб просто почути чийсь голос. Я не хочу жалю. Я не шукаю співчуття. Я просто хочу бути комусь важливою. Хоч трішечки.
Дякую, якщо дочитали. Це означає, що я сьогодні була почута. А значить, я ще не зовсім одна.
