Давним-давним вечком, коли вітер з Дніпра ніс холод у самі кістки, Олексій Шевченко сидів на лавці біля зупинки, дивлячись, як повільно ковзають машини по брудному асфальту. Він не помічав, як осінь проймала його до серця. Чекав. На що? Навідміння, можливо, чи відповіді на питання, що гризло його: «Що далі?»
Життя Олексія застигло, як заїжджена колядка. Робота в конторі викликала нудьгу, вдома його зустрічала лише тиша порожньої хати, а мрії, коляс блискучі, як сонячні зайчики, згасли, немов їх ніколи й не було. День за днем — одне й те саме, і щоранку прокидатися ставало все важче.
Він дістав телефон, механічно прогортав стрічку. У дзвінцях мигало повідомлення від матері: «Сину, як справи? Давно не дзвонив». Олексій не відповів. Що сказати? Що все розпадається? Що він сам не тямить, навіщо витрачає дні на цю сіру нудьгу?
Підійшов автобус, але він навіть не здригнувся. Навіщо їхати, якщо всередині — пустота, немов у покинутій хаті?
— Гей, друже, не підкажеш, котра година? — почувся грубий голос.
Олексій підвів очі. Перед ним стояв хлопець років двадцяти пʼяти, у потертій кожусі, з важким мішком за плечима. Обличча втомлене, але в очах — вогонь.
— Без чверті дванадцята, — буркнув Олексій, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Юрко, — простягнув руку незнайомець.
Олексій мляво потиснув її, не називаючи себе.
— Чого тут сам сидиш? — запитав Юрко, сідаючи поруч.
— Думую.
— Про що?
Олексій гірко посміхнувся:
— Про те, як вирватися з цієї проклятої колії.
Юрко скинув мішок на землю й глянув на нього цікаво.
— Знайомо. Я ще недавно сам сидів у такій ямі. А знаєш, що зрозумів?
— Що?
— Якщо не знаходиш сенсу — зроби його сам. Я плюнув на все: кинув роботу, зібрав речі й поїхав. Сьогодні тут, завтра — деінде. Живу, як хочеться.
— І що, допомогло?
Юрко кивнув, і в його очах спалахнула щира певність:
— Тепер це моє життя, а не просто дні, які треба перетерпіти.
Олексій мовчав. Всередині щось болісно стислося, ніби серце нарешті згадало, як битися.
Вони говорили довго, аж до півночі, сидячи на холодній лавці. Юрко розповідав, як наважився піти з роботи, як його тримав страх, але думка про життя, повне жалі, здалася ще страшнішою.
— Не хочу вмерти з питанням «а якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Олексій дивився на нього, і в грудях, уперше за роки, заворушилась надія — крихка, але жива.
— Може… — прошепотів він.
Коли вони розійшлися, Олексій поволікся додому, а думки вже кипіли, як вода після льодоходу. Він зрозумів: якщо зараз не зміниться, то застрягне в цій порожнечі назавжди.
У хаті він упав за стіл, відкрив ноутбук і зайшов на сайт з квитками на потяг. Куди завгодно. Лише б вирватися. Палець застиг над кнопкою «Купити». Серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.
— Хай буде, — прохрипів він.
І натиснув.
Наступного дня Олексій сидів у вагоні, дивлячись у вікно на миготливі вогні. Він вибрав невелике містечко над Дністром — не дуже далеко, але досить чужорідне, щоб знову відчути себе живим. У кишені лежало трохи грошей, збережених за рік. Він знав: без роботи довго не протримається.
Першого ж дня він зняв місце у гуртожитку. Блукав по вузьких провулках, заходив у корчми й крамниці, питав, чи не потрібен робітник. До вечора, стомлений, але не зламаний, він натрапив на оголошення: «Потрібен помічник у майстерню з ремонту човнів. Досвід не обовʼязковий».
— Шукаєте людину? — спитав він у бородатого господаря майстерні.
— Шукаю, — той окинув його поглядом. — Умієш щось робити?
— Не пробував, але навчуся швидко.
Наступного дня Олексій вийшов на роботу. Спочатку було важко: руки не слухалися, інструменти здавалися чужими. Але з кожним днем він відчував, як оживає. Вперше за роки він прокидався з думкою, що попереду — не просто черговий день, а щось справжнє.
Його життя не змінилося за мить. Але він зробив головне — ступив у прірву невідомого. І цього вистачило, щоб світ повернувся до нього обличчям.
