Воно прийшло першою
Марія Іванівна прокинулася о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років праці на фабриці нікуди не ділась, хоча на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Петра Степановіча, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — світанок не за горами.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Софійка йде до першого класу. Марія Іванівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Весь тиждень перебирала у шафі шкільну форму, перевіряла портфель, рахувала зошити. Петро тільки похитував головою і казав, що вона з розуму з’їхала.
— Чого ти метешся, як скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого — живий.
— А я хочу першою бути, — відповіла Марія Іванівна. — Першою її зустріти біля школи, першою привітати.
Петро Степанович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі тільки заважають у таких справах. Але Марія Іванівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому провожала в перший клас свого Олега. Тоді вона працювала у дві зміни, додому поверталася лише пізно ввечері. На лінійку прийшла Олегова бабуся, мамина мама. А сама Марія Іванівна стояла біля фабричних воріт і плакала від досади.
— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Ганна. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.
Ось тепер і наздоганяла.
Чай запарився міцний, ароматний. Марія Іванівна налила в улюблену чашку з волошками, сіла до столу. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один купила на ринку ще вчора, другий зірвала у палісаднику, а третій приніс увечері Петро Степанович. Соромився, казав, що це дурниця, але все ж приніс.
— Три букети — це багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом у них не одна вчителька? — пожартував Петро. — Хто їх знає.
О сьомій Марія Іванівна вже стояла під душем. Надягла найкращу сукню — ту, блакитну в білу квіточку, яку берегла для особливих моментів. Зачісалася, підмалювала губи. У дзеркалі на неї дивилась гарна жінка з схвильованими очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Петро Степанович.
— Хочу красунькою бути для онуки, — відповіла дружина.
— І так гарна, — пробурчав він у подушку.
О пів на восьму подзвонив Олег.
— Мамо, ми вже виїжджаємо. Соня хвилюється, цілу ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Марія Іванівна. — Іду до школи, чекатиму.
— Мамо, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. Але хочу першою бути.
Олег зітхнув. Він давно звик до маминих дивацтв. Після народження Софійки Марія Іванівна ніби помолодшала на десять років. Літала з онукою, водила до садочка, на гойдалки, купувала іграшки. Олег із дружиною тільки дивувалися.
— Гаразд, мамо. Тільки не застудись, надворі прохолодно.
Марія Іванівна взяла букети, кинула у сумочку цукерки для Соні й пішла до школи. До неї йти хвилин п’ятнадцять, але вона не поспішала. Хотілося насолодитись ранком, передчуттям зустрічі.
Біля шкільного входу вже стояла жінка з букетом. Марія Іванівна засмутилася — значить, не перша. Підійшла ближче й впізнала Надію Михайлівну, сусідку з третього поверху.
— Ви теж на лінійку? — спитала Марія Іванівна.
— Онук іде в перший клас, — кивнула Надія Михайлівна. — А ви?
— Онука. Софійка.
Жінки стали поруч, заговорили про дітей, про школу, про те, як швидко летить час. Надія Михайлівна виявилася приємною співрозмовницею. Вона працювала у поліклініці медсестрою, нещодавно вийшла на пенсію.
— Знаєте, — зізналася вона Марії Іванівні, — усе життя мріяла провести онука до школи. У мене дочка одна, пізно заміж вийшла. Думала, онуків не діждуся.
— А у мене навпаки, — відповіла Марія Іванівна. — Сина до школи провести не змогла, багато працювала. Тепер хочу наздогнати.
Поступово біля школи збиралися інші бабусі й дідусі. Усі гарні, схвильовані, з букетами. Марія Іванівна дивилася на них і думала, що в кожного своя історія, своя причина бути тут.
Ось прийшла Тетяна Василівна із сусіднього будинку. Вона виховувала онуку сама, після того як дочка загинула в аварії. Дівчинка Даринка росла тиха, сором’язлива. Тетяна Василівна боялася, що їй буде важко в школі.
— Даринка як? — спитала її Марія Іванівна.
— Хвилюється. Каже, що діти сміятимуться з її сукні. А сукня вродлива, я сама шила, — Тетяна Василівна засмутилася.
— Діти добрі, не будуть сміятися, — заспокоїла її Надія Михайлівна. — Головне, щоб Даринка почувалася впевненіше.
Підійшов дідусь із величезним букетом гладіолусів. Марія Іванівна його не знала, але він самІ ось, коли дзвоник прокричав кінець уроків, а Софійка вибігла зі школи з сяючою усмішкою, Марія Іванівна зрозуміла — її сьогоднішній ранок став найкращим початком нового життя для її онуки.
