— Як ти могла?! — кричала Оксана, розмахує пом’ятим папером. — Як ти могла підписати цю дурню?!
Наталя здригнулася, відставила чашку з кавою й повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було ані краплі каяття, лише втома.
— Підписала й підписала. А що такого? — знизала вона плечима. — Хату все одно треба продавати, ти ж сама казала…
— Казала?! — голос Оксани тремтів від обурення. — Я казала, що треба разом вирішувати! Разом, Наталко! А ти за спиною, потайки, з рієлторами домовилася! Та ще й ціну в два рази нижчу призначила!
— Не в два рази, а… — почала було Наталя, але сестра не дала їй договорити.
— У півтора! Ну й що з того? Різниця велика?! Ця хата мама нам залишила, розумієш? Нам обом! А ти вирішила, що тут головна ти!
У кухні стало тихо. Лише дзижчали старі годинники на стіні, ті самі, що мама колись привезла з Польщі. Наталя мовчки стояла біля вікна, розглядаючи двір, де вона й Оксана колись грали у класики.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? — продовжувала Оксана, але вже тихше. — У мене син університет вступає, грошей треба море. А в тебе донька заміж збирається, весілля гуляти. Нам обом ці гроші потрібні як повітря!
— Ось саме тому, — обернулася Наталя. — Потрібні як повітря. Тому я й поспішила. Поки купці є, поки інтерес до нашого району. А то потім продаватимеш — і нікому не потрібна буде наша хата.
— Але ж ми домовлялися! — у голосі Оксани чулися сльози. — Ти обіцяла, що вирішуватимемо разом!
— Домовлялися, домовлялися… — махнула рукою Наталя. — А потім ти тиждень у від’їзді була, телефон не брала. Купці чекати не будуть, у них вибір великий.
Оксана сіла на стілець, опустила голову на руки. Папір із договором лежав на столі, ніби кепкував із неї.
— Мені довелося терміново до тітки в село їхати, — прошепотіла вона. — Вона хворіла, зовсім одна. Я ж тобі казала…
— Казала, не казала… — відмахнулася Наталя. — Справи зроблено. Гроші отримаємо за місяць, поділимо навпіл, і все.
— Все?! — підвелася Оксана. — Ти вважаєш, що все?
Наталя налила собі ще кави, сіла навпроти сестри. Обличчя у неї було спокійне, навіть байдуже.
— А що ще? Хату продаємо, гроші ділимо. Справедливо ж.
— Справедливо… — гірко посміхнулася Оксана. — А чи справедливо було не спитати мене? Не дочекатися, поки я повернуся?
— Оксан, ну не треба драми розводити! — поморщилася Наталя. — Подумаєш, хату продаємо. Все одно жодна з нас тут жити не збиралася.
— Не збиралася?! — очі Оксани спалахнули. — А хто кожні вихідні сюди приїжджав? Хто в городі копався, дах лагодив? Хто сусідам за домом допомагав доглядати?
— Ну й що з того? — знизала плечима Наталя. — Хобі у тебе таке. А я, між іншим, комунальні платежі всі ці роки оплачувала.
— Комунальні платежі… — Оксана підвелася, підійшла до вікна. — Наталко, та ти пам’ятаєш взагалі, як ми тут жили? Як мама нас ростила? Пам’ятаєш, як ми в цій кухні уроки робили?
— Пам’ятаю, — коротко відповіла Наталя. — І що?
— Як що?! — обернулася Оксана. — Це ж наша пам’ять! Наше дитинство! А ти його продаєш якомусь дядькові Петрові за копійки!
— Не за копійки, а за нормальні гроші. І не дядькові Петрові, а сім’ї з дітьми. Їм хата потрібна, а нам гроші. Все чесно.
Оксана повільно повернулася до столу, взяла в руки договір. Перегортала його, читала, і обличчя її ставало все блідішим.
— Наталко, а що це за пункт? — показала вона на рядок у середині документу. — Ось тут написано, що продавець один — Наталя Петрівна Ковальчук. А де я?
Наталя відвела погляд.
— Це… це технічний момент. Оформили на мене, бо я в місті, а ти в області живеш. Нотаріусу так зручніше було.
— Нотаріусу зручніше?! — голос Оксани зірвався на крик. — Наталко, ти що робиш?! По документах виходить, що хата моя! А я тобі потім половину грошей віддам із доброти душі?!
— Та не кричи ти! — поморщилася Наталя. — Сусіди почують, підуть плітки. Я ж кажу, це формальність.
— Формальність… — Оксана сіла, важко дихаючи. — Наталко, ми з тобою сестри. Ми однієї мами діти. Як ти могла так вчинити?
— Та нічого я не вчинила! — запалилася Наталя. — Хату продала, гроші отримаю, з тобою поділюся. У чому проблема?
— У тому, що ти мені не довіряєш! — ударила кулаком по столу Оксана. — У тому, що ти вирішила все за мене! У тому, що ти мене за дурну тримаєш!
— Та не тримаю я тебе за дурну! — відмахнулася Наталя. — Просто я практичніша. Завжди була практичнішою.
— Практичніша… — гірко усміхнулася Оксана. — А пам’ятаєш, як ми мамину хворобу переживали? Хто до лікарів їздив? Хто в лікарні чергував? Хто ліки купував?
— Ну й що? — стиснулаОксана мовчала, а потім тихо сказала: “Давай просто любити одна одну, як колись нас учила мама.”
