Він був звичайним хлопчиськом — веснянкуватим, трохи незграбним, з акуратно зав’язаним краватком та блискучими очима, що дивилися на неї так, ніби інших дівчат на світі й не існувало. Тільки-но починалася весна. На шкільному подвір’ї танули сніги, а з відталої землі сором’язво визирали маленькі жовтенькі квітки.
— Це тобі, — прошепотів він, подаючи їй крихітний букетик. Первоцвіт.
— Будеш моєю нареченою? — запитав тихо, ледве чутно, ніби боявся, що вітер почує його першим.
Вони не були друзями, але іногда балакали про дрібниці. Він часто проходив повз її будинок, кожного разу гукаючи, щоб помахати рукою.
Вона засміялася — від здивування, від ніяковості.
Навколо усі дівчата в класі хвалилися трояндами, хтось приносив з дому гвоздики, у когось були розкішні букети тюльпанів. А в неї — ці дивні, скромні квітки, які ніхто не вважав гарними.
— Первоцвіт? — подружки прикрили рота долонею. — Що, справжніх квітів йому шкода? Фе! Як же це несолідно!
Вона не знайшла що відповісти, лише сховала букетик у сумку. Нічого не сказала. Пішла з подругами. Навіть не озирнулася. Дуже хотіла. Але раптом побачать.
Він більше не проходив повз вікон. Вона це знала — чекала його, собі в цьому не зізнаючись.
Обходила його стороноu. Щоб він не покликав і не зустрівся з нею поглядом.
Їй було соромно за свій вчинок тоді. Якщо це взагалі правильне слово.
А потім хлопець зник.
Сім’я переїхала до іншого міста. Дізналася від тих самих подруг. Більше вона його не бачила.
Лише іноді, у теплі весняні вечори, їй здавалося, що вона все ще чує його голос: «Будеш моєю нареченою?» — і бачить ті маленькі жовті пелюстки.
Минули роки.
Дівчинка стала жінкою — гарною, впевненою, розумною. Навчалася в художній школі, потім у університеті, і одного разу потрапила на лекцію про український порцелян.
Лектор поставив на кафедру тонку чашку з позолоченим краєм та ніжними жовтими квітами.
— Колекція «Львівська порцеляна», серія «Дружба», 1970-ті роки, — пояснив він. — Тут зображено первоцвіт. В українській традиції ця квітка символізує дружбу, перші теплі почуття, прихильність, яку не забирають роки. Лише рідкісна людина подарує ці квіти — бо якщо вони подаровані з любов’ю, їхнє жовте світло залишається з тобою назавжди. Воно — як дотик серця до сонця.
І раптом їй стиснуло серце. Перед очима спалахнуло те ранок: шкільне подвір’я, хлопець із сором’язливою посмішкою та його тепла долоня з маленьким букетиком, який ніхто не оцінив.
Вона заплющила очі й усміхнулася крізь сльози.
— Як же ти там, десь у чужому місті…
І, дивлячись на чашку з жовтими первоцвітами, вона раптом зрозуміла: цей маленький хлопчисько колись дав їй те, що більше ніхто не зміг.
Його крихітний букет став невидимою ниткою, що світиться крізь роки.
І в цю мить їй здалося, що десь далеко, за чужими будинками й дорогами, він теж п’є чай — і згадує дівчинку, якій колись простягнув весняне сонце в долонях. Може… і в нього на чашці первоцвіт…
У когось первоцвіт. Хтось пам’ятає ромашку. А може, мушлю або маленький камінець. Те, що неможливо повторити, оцінити чи купити за найбільші скарби…
