Перстень, що змінив долю…
Олег привіз свою наречену Марічку до села під Житомиром, до матері. «Ото хата!» — здивовано скрикнула Марічка, побачивши двоповерховий будиночок з різьбленими віконницями. «Та нічого особливого, — скромно посміхнувся Олег. — Мама його обожнює». Назустріч вийшла жінка з теплою посмішкою. «Це моя мама, Ганна Іванівна. Мамо, це Марія», — представив Олег. «Заходьте, напекла пиріжків, з дороги поїсте», — запросила Ганна Іванівна. За столом Марічка взяла пахучий пиріжок з капустою й відкусила. Раптом зуби наштовхнулися на щось тверде. «Що це?!» — скрикнула вона, виймаючи з пирога блискучий предмет, від якого у неї перехопило подих.
«Ти що тут робиш?» — Марічка, повернувшись з роботи, застала у своїй квартирі колишнього чоловіка Івана. Він сидів на кухні, спокійно попиваючи чай, ніби нічого й не змінилося. «Чаю будеш? Ще гарячий», — запропонував він, навіть не подивившись на неї. «Я запитала: що ти тут робиш?» — повторила вона, стримуючи гнів. «Чай п’ю», — спокійно відповів Іван. «Навіщо прийшов? І де взяв ключ? Ти ж казав, що загубив його!» — Марічка стиснула кулаки. «Знайшов, — знизав він плечима. — Марічко, я хочу повернутися. Дозволиш?»
«Погуляв і тепер назад? — зі сарказмом кинула вона. — Серйозно?» — «Вибач, — тихо сказав Іван. — Я зрозумів, що з тобою краще. Будь ласка». — «Не треба, — різко відповіла Марічка. — Чай допив? До побачення». — «Чого так різко? Мені йти нікуди. Квартира ж тобі дісталася після розлучення», — почав він. «У тебе є батьки, — нагадала вона. — А за квартиру я тобі все виплатила. Тепер вона моя». Їхній розлучення було важким. Квартира, куплена в іпотеку, стала каменем спотикання. Іван хотів забрати все, мотивуючи тим, що його нова жінка народила, а в них із Марічкою дітей не було. Але її батьки вклали більшу частину грошей, і в суді Іван погодився на компенсацію. Марічка взяла кредит, закрила борг, і тепер квартира належала тільки їй.
«Навіщо тобі одній така велика квартира?» — спитав Іван, хитренько прищулившись. «Чому одній?» — здивувалася Марічка. «Мама сказала, ти живеш сама. Може, почнемо з чистого аркуша?» — він усміхнувся, але в його очах був не щирість, а розрахунок. «Аніколи, — відрізала вона. — Допивай чай і йди». — «Чого так грубо? Гаразд, піду. Але ми ще побачимося». Марічка зрозуміла, що забула забрати ключ. Або він зробив дублікат. «Замок треба міняти», — вирішила вона, відчуваючи, як серце стискається від спогадів про його зраду. Кохала його давно вже ні, лишився тільки гіркий присмак.
Наступного вечора до неї завітала колишня свекруха, Ольга Степанівна, яка раніше в їхнє життя не втручалася. «Марічко, вітаю. Як і раніше красуня, — почала вона. — А мойого Івасика — дурень. Казала йому: не кидай таку дружину». — «Це в минулому, — холодно відповіла Марічка. — Чого бажаєте?» — «Помиритеся? Вам же добре було». — «Ні. У мене своє життя, у нього — своє. Я йому нічого не винна». — «За старими звичаями, пусти його пожити. Може, все налагодиться». — «Не налагодиться».
«Йому допомога потрібна, — продовжила свекруха. — У боргах по вуха, а та його… обідрала й кинула. Дитина виявилася не його. Ось він і повернувся». — «Смішно, — фукнула Марічка. — Я маю платити за його дурнуватості? Нехай сам розбирається». — «Йому жити ніде». — «А ви?» — «У мене пенсія мала, не потягну». — «А я його утримувати не буду. І в квартиру не впущу. До побачення». — «Подумай, він же хороший, усе усвідомив». — «Подумаю», — буркнула Марічка, знаючи, що думати не стане. Усе скінчено.
Вранці прийшов майстер міняти замок. Поки він возився з дверима, Іван знову з’явився. «Т«Ти хто?» — нахабно спитав він майстра, але той лише посміхнувся і, закрутивши останній гвинт, сказав: «Новий замок — нові правила, пане, тепер ваші ключі не працюватимуть».
