**Щоденник**
Пес, який досі спить біля дверей лікарні, де помер його господар, не розуміючи, чому той більше не повертається.
Борис прийшов до лікарні о шостій ранку, як завжди. Його лапи знали кожну тріщину на бруківці, кожну нерівність на тротуарі, що вела до скляних дверей білої будівлі. Він влаштувався на своєму звичному місці біля зеленого залізного лавка, звідки добре бачив і головний вхід, і вхід до реанімації.
За останні тижні він схуд. Його золотисте хутро, колись блискуче, тепер було тьмяним і зімятим. Але його карі очі залишалися пильними, вишукуючи серед усіх, хто заходив і виходив, єдине обличчя, яке мало значення.
Пан Іван був для нього всім протягом восьми років. Старий тесляр знайшов його щеням, кинутим у картонній коробці під дощем. «Ходи, малий богатирю», сказав він, загортаючи його у свою робочу куртку. «Виглядаєш як Борис». Так він і залишився.
Разом вони ходили вранці до парку, ділили обід у теслярській майстерні, дивилися телевізор ввечері. Іван розмовляв з ним, як із людиною, розповідав про свої турботи, радощі. «Знаєш, Борисе, сьогодні вийшов ідеальний стілець. Ми вже справжня команда, правда?»
Три тижні тому Іван почав сильно кашляти. Одного ранку, коли вони снідали, він впав. Борис скавчав, аж поки сусіди не викликали швидку. Він біг за ношами до дверей лікарні, але для нього вони зачинилися.
«Собак не можна вводити», сказав хтось у білому халаті. Борис не розумів слів, але зрозумів жест. Він залишився чекати.
Перші дні багато хто намагався забрати його. Стара жінка з рожевим повідком: «Ходи, малий, я подбаю про тебе». Хлопець, що годував його: «Тут тобі не місце, друже». Навіть приїжджали з притулку, але Борис ховався, щойно бачив білий фургон з клітками.
Він умів чекати. Іван завжди повертався.
Персонал лікарні звик до нього. Лікарка Марченко, яка завжди виходила о пятій, ставила йому миску з водою. Охоронець Віталій ділився половиною свого бутерброда. «Ти вірний пес», говорив він, почіхуваючи йому за вухом. «Якби люди були такі, як ти».
Цього ранку було інакше. Борис відчув це ще до того, як побачив. Знайомий запах, перемішаний з іншими, незрозумілими. Його хвіст ледь заворушився, вуха напружилися. Коли двері відчинилися, він побачив Івана.
Але щось змінилося. Чоловік ішов повільно, з палицею, із носа виходили прозорі трубки. Він був худішим, крихкішим. Але це був він.
Борис не кинувся, як робив колись. Підійшов обережно, ніби розуміючи, що його людина тепер тендітна. Сів напроти й підняв голову. Іван похитнувся і ледве дотягнувся до нього тремтячою рукою.
Пробач, Борисе. Пробач, що так довго.
Борис ніжно лизнув його долоню. Час не мав значення. Дні очікування теж. Його людина повернулася.
Лікарка Марченко підійшла до них, усміхнувшись.
Пане Іване, цей пес не рушив звідси три тижні. Ні в дощ, ні в холод. Медсестри годували його, але він не переставав чекати.
Іван подивився на Бориса із вологими очима.
Він не вміє здаватися, лікарко. Ніколи не вмів.
Поки вони повільно йшли додому, Борис тримався поруч, не тягнучи повідок. Люди дивилися на них із ніжністю. Пес, що чекав. Чоловік, що повернувся.
Тієї ночі Борис притулився біля ліжка Івана, яке тепер було медичним матрацем у вітальні. Його людина вже не була колишньою і, можливо, нею вже не стане. Але вони були разом.
Іван легенько погладив його по спині.
Дякую, що нагадав мені: справжнє кохання не знає неможливого. І чекати не марнувати час, коли чекаєш на того, хто того вартий.
Борис заплющив очі, відчуваючи вперше за довгі тижні спокій. Він зрозумів: справжнє кохання не вимірюється часом, а лише впевненістю. А він завжди був певний Іван повернеться.
Бо так робить родина вона повертається. Завжди.
