Щоденник
Тісний кабінет ветеринара ніби стискався з кожним дыхом, немов стіни відчували вагу цієї миті. Низька стеля давила, а під нею, наче примарний спів, гули люмінесцентні лампи їх холодне світло падало навколо, заливаючи все відтінками болю та прощання. Повітря було густе, насичене емоціями, які неможливо вимовити. У цій кімнаті, де кожен звук здавався святотатством, панувала тиша глибока, майже священна, немов пауза перед останнім подихом.
На металевому столі, застеленому старою клітчатою ковдрою, лежав Бурко колись могутній, гордий український вівчар, пес, чиї лапи памятали безкраї степові простори, чиї вуха чули шепіт весняних лісів і дзюрчання струмка, який прокидався після довгої зими. Він памятав тепло багаття, запах дощу на шерсті й руку, що завжди знаходила його потилицю, немов казала: «Я тут, з тобою». Але тепер його тіло було виснажене, шерсть тьмяна й рідка, наче сама природа здалася перед хворобою. Його дихання було хрипким і негнучким, кожен вдих битва з невидимим ворогом, кожен видих останній шепіт.
Поряд, зігнувшись, сидів Тарас людина, яка виростила цього пса з дитинства. Його плечі опустилися, спина зігнулася, наче горе вже встигло сісти на нього. Його рука тремтяча, але ніжна повільно гладила Буркові вуха, немов намагаючись запамятати кожну лінію, кожну вигин, кожну пасмо шерсті. Сльози набігали на очі, гарячі й важкі. Вони не падали, а чіплялися за вії, боячись розбити крихкість цієї миті. У його погляді був цілий всесвіт болю, любові, вдячності й нестерпного каяття.
«Ти був моїм світлом, Бурку, прошепотів він, ледве чутно, наче боячись розбудити саму смерть. Ти навчив мене вірності. Ти стояв поруч, коли я падав. Ти злизував мої сльози, коли я вже не міг плакати. Пробач мене за те, що не вберіг тебе. Пробач, що так має закінчитися»
І тоді Бурко слабкий, виснажений, але все ще сповнений любові розплющив очі. Вони були затягнуті пеленою, ніби щось стояло між життям і тим, що за його межею. Але в них ще було впізнання. Ще була іскра. Він зібрав із сил, підняв голову й уперся мордою в долоню Тараса. Цей простий жест розривав серце. Це був не просто дотик це був крик душі: «Я ще тут. Я памятаю тебе. Я люблю тебе».
Тарас схилив чоло до голови пса, закрив очі, і в цю мить світ зник. Не було клініки, хвороби, страху. Були лише вони два серця, що билися в одному ритмі, дві істоти, звязані нитками, які не мог
