В маленьком ветеринарному кабінеті повітря було важким, ніби сама кімната відчувала біль, що наповнювала її. Холодне світло ламп освітлювало все навколо, надаючи речам відтінків смутку. На металевому столі, вкритому вицвілим пледом, лежав Барс — колись могутній український вовкодав, чиї лапи знали безкраї простори полів, а вуха чули шелест лісу. Тепер його тіло було виснаженим, шерсть тьмяною, а дихання — важким, переривчастим.
Поряд сидів Тарас, його господар, людина, яка виростила Барса з маленького щеняти. Його руки тремтіли, але були ніжними, коли він гладив собаку, ніби намагаючись запам’ятати кожну рису. Сльози стояли в його очах, але не падали — вони застигли, немов боячись порушити тишу цього прощання.
— Ти був моїм світлом, Барсе, — прошепотів Тарас. — Ти навчив мене вірності. Ти був поруч, коли я падав. Прости… що я не зміг тебе врятувати.
Тоді Барс, слабкий, але все ще повний любові, ледве відкрив очі. Вони були затягнуті пеленою, але в них ще теплилося пізнання. Він зібрав останні сили і штовхнувся мордою в долоню Тараса. Цей рух розірвав його серце.
Тарас притулився чолом до голови пса, і в цю мить світ зник. Не було ні кімнати, ні хвороби — лише вони двоє, зв’язані назавжди. Спогади про довгі прогулянки, зимові ночівлі в наметах, літні вечори біля багаття — все це пройшло перед очима, як останній подарунок.
У кутку стояли лікарка Марія та медсестра, німі свідки. Марія вже підняла шприц, коли раптом зупинилася. Вона нахилилася, перевірила пульс і різко обернулася:
— Термометр! Швидко! Це не відмовлення органів — у нього сепсис!
Тарас не вірив своїм вухам.
— Він… може вижити?
— Якщо встигнемо — так.
Години чекання. Опівночі двері відчинилися. Марія вийшла з посмішкою:
— Він стабільний. Він бореться.
Тарас увійшов до кімнати. Барс лежав на чистому пледі, його очі були ясними. Побачивши господаря, він ледве помахав хвостом.
— Привіт, друже… — прошепотів Тарас.
Марія попередила:
— Він ще в небезпеці, але він хоче жити.
Тарас впав на коліна і притулився до Барса, сльози текли самі.
— Я мав зрозуміти… Ти не просив померти. Ти просив допомоги.
Тоді Барс підняв лапу і поклав її на руку Тараса. Це не було прощанням. Це була обітниця — йти далі разом.
Я зрозумів сьогодні: іноді ми відпускаємо тих, кого ще можна врятувати. А справжня любов — це боротьба до кінця.
