Віктор знайшов його біля дороги в жовтні.
Цуценя сиділо на узбіччі шосе, мокре й зовсім маленьке, і дивилося на проїжджаючі машини так, ніби чекало когось конкретного. Віктор тоді їхав на дачу по картоплю, пригальмував на секунду, думав, що просто подивиться. Але цуценя підвело голову, і все скінчилося. Картопля залишилася в землі ще на тиждень.
Назвав його Марс. Ім’я придумала сусідка Віра Іванівна, коли побачила в коридорі руду, вухату істоту з лапами не за розміром.
– Рудий, носатий, безтолковий, – сказала вона. – Марс. Саме те.
Віктор тоді засміявся.
Марс ріс швидко. Навесні він уже займав усю ліву половину дивана і вважав це законним. Віктор спочатку лаявся, потім перестав. Спати одному в квартирі було гірше, ніж із собакою, яка хропе й іноді смикає лапою уві сні.
Вони потоваришували не одразу, а поступово, як дружать люди, яким нікуди особливо поспішати. Ранкова прогулянка. Миска з їжею о сьомій вечора. Телевізор. Іноді Віктор розмовляв із Марсом уголос. Марс сидів поруч і слухав із серйозним виглядом, тільки іноді позіхав, показуючи всі зуби.
– Ти правий, – говорив Віктор. – Досить.
І вимикав телевізор.
***
Аварія сталася в квітні, коли вони поверталися з вечірньої прогулянки.
Віктор потім погано пам’ятав, як саме. Слизько, машина вилетіла на тротуар з-за рогу, Марс був на повідку, а потім повідок обірвався. Віктора відкинуло на бордюр. Він ударився боком, кілька секунд лежав і чув лише власне дихання й чийсь далекий крик.
Коли підвівся, Марса поруч не було.
Повідок лежав на асфальті. Пластмасова застібка тріснула навпіл.
Він шукав до півночі. Обійшов три квартали, кликав на ім’я, питав перехожих. Перехожі хитали головами. Хтось сказав, що бачив руду собаку, яка бігла в бік залізничного переїзду, але це було хвилин сорок тому, і далі не бачили.
Вдома Віктор сів на кухні й довго дивився на порожню миску.
Потім устав. Написав оголошення, роздрукував на принтері двадцять аркушів. Уранці розклеїв по всьому кварталу, ще подзвонив у три ветеринарні клініки й у притулок на Заводській вулиці.
– Якщо надійде рудий пес, метис, – говорив він у трубку. – Зателефонуйте, будь ласка. Ось мій номер.
Минув тиждень.
Потім місяць.
Оголошення вицвіли під травневим дощем, і Віктор переклеїв їх. Потім переклеїв знову в червні. Ветеринарні клініки мовчали. Із притулку на Заводській дзвонили двічі, обидва рази помилково, обидва рази то була не та собака.
У липні Віра Іванівна обережно сказала з-за дверей:
– Вітю, може, візьмеш іншого. Там у притулку стільки.
– Ні, – відповів Віктор.
Більше вона не пропонувала.
Квартира без Марса стала іншою.
Не порожньою, ні. Речі стояли на місці, холодильник гудів, сусіди тупотіли згори о пів на десяту як завжди. Але щось змінилося.
Віктор підняв із підлоги старого м’ячика, якого Марс ганяв по коридору. Поклав на полицю. Подумав і прибрав у шухляду. Потім знову дістав і залишив на полиці.
Вранці рука за звичкою тяглася до повідка біля дверей. Повідок висів. Нікуди не треба було йти.
Він почав ходити на прогулянки сам. Тим самим маршрутом, у той самий час, тільки без Марса. Сам не міг пояснити навіщо. Просто йшов.
У серпні подзвонила донька зі Львова.
– Тату, приїжджай. Поживеш у нас, відпочинеш.
– Не можу.
– Чому?
Він помовчав. Сказав:
– А раптом повернеться.
Донька теж помовчала. Потім сказала «гаразд» голосом, який буває, коли людина хоче сказати щось інше, але вирішує не говорити.
Марс повернувся в жовтні.
Віктор почув шкрябання у двері о сьомій вечора. Спочатку подумав, що здалося. Шум зі сходової клітки, протяг, хтозна. Але шкрябання повторилося. Наполегливо, із паузами, ніби хтось знав, що двері відчиняться, просто треба трохи зачекати.
Він відчинив.
На килимку сидів Марс.
Постарілий. Шерсть у кількох місцях підстрижена, там, де, мабуть, були рани. Бік лівий трохи запав. І на шиї був нашийник. Чужий, шкіряний, коричневий, із латунною пряжкою та маленьким жетоном, на якому було одне слово «Дружок».
Віктор довго стояв у дверях і дивився на нього. Марс сидів і дивився на Віктора. Праве вухо звисле, руда пляма на лобі у формі нерівної зірки. Ті самі очі, бурштинові, з темною облямівкою.
– Де ти був? – сказав Віктор.
Марс устав, ступив через поріг і пройшов у коридор так, як ходять ті, хто знає планування напам’ять. Направо, до миски. Миска була там же, де завжди. Порожня, звісно.
Віктор зачинив двері. Пройшов на кухню. Руки трохи тремтіли, поки він відкривав холодильник.
– Гаразд, – сказав він. – Гаразд.
Наступного ранку він поїхав у ветеринарну клініку.
Марса оглянули, зробили необхідні щеплення, перевірили чип. Віктор спитав про нашийник. Лікарка взяла жетон і прочитала вголос:
– «Дружок». Це що, інше ім’я?
– Хтось дав йому інше ім’я, – сказав Віктор.
– Він жив у когось?
– Півроку десь жив. Не знаю де.
Лікарка подивилася на нього, потім на Марса, потім знову на Віктора.
– Буває, – сказала вона. – Собаки іноді йдуть, а потім повертаються. Особливо розумні.
Віктор не відповів. Дивився, як Марс сидить на металевому столі з незворушним виглядом і терпить огляд.
На жетоні зі зворотного боку виявили номер телефону.
Віктор зателефонував із машини, поки Марс сидів на задньому сидінні й дивився у вікно.
Трубку взяли після третього гудка.
– Алло?
– Добридень, – сказав Віктор. – У вас був пес. Рудий. Ви називали його Дружком.
Довга мовчанка.
– Так, – сказав голос. Жіночий, немолодий. – Був. Він від нас пішов у вересні. Ми його шукали.
– Він у мене. Це моя собака. Його звуть Марс. Він загубився в квітні.
Знову мовчанка. Потім жінка сказала:
– Він жив у нас. Ми його годували, лікували. У нього були рани.
– Дякую, – сказав Віктор.
– Він хороший пес.
– Так.
Пауза.
– Ви далеко живете? – спитала жінка. – Від Березової вулиці?
– Інший район.
– Господи. Він сам прийшов у квітні. Просто ліг біля нашого паркану й не йшов.
Віктор дивився в лобове скло, на сірий двір із тополями без листя.
Розмова закінчилася якось сама собою. Віктор прибрав телефон. Марс сопів на задньому сидінні, лежачи, поклавши голову на складені лапи.
Вдома Віктор зняв із Марса чужий нашийник. Поклав на стіл, довго дивився на нього. Коричневий, шкіряний, із жетоном «Дружок». Хорошої роботи, не дешевий.
Півроку десь був пес. І все одно прийшов назад.
Віктор подумав про жінку з Березової вулиці. Як вона щодня його годувала, гладила, прив’язалася, мабуть. А потім у вересні вийшла вранці, а його нема. І шукала. Дзвонила, може, за оголошеннями.
Він узяв телефон.
– Це знову я, – сказав він, коли вона взяла трубку. – Хотів сказати. Якщо ви хочете його навідати, я не проти.
Мовчанка.
– Правда? – сказала вона.
– Правда.
Вона приїхала в суботу. Галина Петрівна, шістдесят чотири роки, у сірому пальті та з авоською, у якій було яблучне варення й кульок із собачим кормом, тим самим, до якого Марс звик за ці півроку.
Марс її побачив із коридору й не кинувся, ні. Просто підійшов і ткнувся носом у долоню. Радісно замахав хвостом.
Вони пили чай. Галина Петрівна розповідала, як у квітні знайшла його біля паркану, як возила до ветеринара, як він боявся перші дні, а потім звик. Віктор розповідав про аварію, про розірваний повідок, про розклеєні оголошення.
Марс лежав між ними на підлозі й дрімав. Іноді підводив голову, дивився на одного, дивився на другого.
– Він обрав нас обох, – сказала Галина Петрівна.
Віктор подивився на пса. Потім на жінку поруч.
– Схоже на те.
Чужий нашийник Віктор прибрав у шухляду столу. Не викинув.
Марс знову став займати ліву половину дивана й ганяти м’ячика по коридору о першій ночі. Оголошення на стовпах промокли під листопадовим дощем і відклеїлися самі собою.
Галина Петрівна приходила по суботах. Приносила варення, іноді просила поради щодо смородини, у неї був город на Березовій вулиці, а Віктор у городах розбирався. Вони розмовляли, поки Марс дрімав між ними.
Одного вечора Віктор дістав із шухляди шкіряний нашийник із жетоном «Дружок». Подивився на нього. Жетон блищав під лампою.
У передпокої висіли два повідки. Один червоний, старий. Один синій, новий, який Галина Петрівна принесла в чергову суботу й повісила мовчки, не питаючи дозволу.
