Хвіртка в Петровича не зачинялася з минулого літа. Засув відірвався, коли він штовхнув її плечем — руки були зайняті відрами. Відтоді дверцята теліпалися на одній петлі, і вітер ляскав ними ночами, наче хтось приходив і йшов, не наважуючись увійти.
Петрович звик. Він взагалі до всього звикав швидко. До того, що дружина померла три роки тому. До того, що син телефонує раз на місяць, по неділях, і розмова вкладається в чотири хвилини. До того, що город заростає лободою, бо спина не дає нагнутися, а наймати поміч — це визнати, що не справляєшся.
Кішка прийшла у вересні. Сіра, з білою плямою на грудях і рваним вухом. Сіла на ґанку й почала дивитися на двері. Не нявчала. Не терлася об ноги. Просто сиділа, ніби прийшла в справах і чекала на прийом.
Петрович вийшов, подивився на неї й сказав:
— Мені самому їсти нічого.
Кішка не пішла.
Він повернувся в хату, дістав із холодильника шматок вареного судака, поклав на газету й виніс на ґанок. Кішка з’їла рибу, облизалася й знову сіла на те саме місце.
— Ну то сиди, — мовив Петрович.
До жовтня вона жила в хаті. Не тому, що Петрович покликав, а тому що одного ранку він відчинив двері й виявив, що кішка спить на килимку в передпокої. Як пролізла — незрозуміло. Двері були зачинені. Потім він помітив, що кватирка на кухні не защіпається до кінця, і зрозумів.
Він не став лагодити кватирку.
Сусідський хлопчик Тьома ходив повз хату Петровича щодня. Йому було дев’ять, він навчався в третьому класі й вертався зі школи через провулок, бо так коротше. Хвіртка з відірваним засувом стояла рівно на його маршруті. Тьома завжди дивився у двір — не з цікавості, а тому що в Петровича за сараєм росла стара яблуня, і восени під нею лежали яблука, жовті, дрібні, кислі, але Тьома все одно підбирав і їв.
Тепер яблук не було. Але звичка дивитися лишилася.
Того четверга Тьома йшов зі школи й побачив, як Петрович стоїть на ґанку з полотняним мішком у руках. Мішок ворушився.
Тьома зупинився біля хвіртки. Мішок у руках Петровика смикався, і щось усередині шкрябалось, глухо, мов нігтями по дошці.
Петрович не бачив хлопчика. Він спустився з ґанку, пройшов через двір до машини — старої «Ниви», що стояла біля паркана, вкрита кіркою багнюки. Відчинив задні двері, поклав мішок на сидіння й повернувся в хату.
Тьома стояв і не рухався. Серце калатало, мов він біг, хоч стояв на місці. Він бачив біля хати Петровича кішку. Сіру, з білою плямою. Вона іноді сиділа на підвіконні й дивилася на вулицю. Тьома якось махнув їй рукою, і кішка нахилила голову, ніби не зрозуміла.
Мішок. Кішка в мішку. Тьома знав, що це таке. Бабуся розповідала, що колись у селі котів топили в річці. Не зі злості, а тому що годувати нікому. Бабуся казала це спокійно, як про погоду, і Тьома тоді не міг заснути до півночі, бо уявляв мішок, який опускається в чорну воду.
Петрович вийшов знову. Тепер у руках у нього була картонна коробка. Він поставив її на заднє сидіння поряд із мішком, сів за кермо й завів двигун. «Нива» кашлянула, фиркнула й виповзла з двору через відчинені ворота.
Тьома притиснувся до паркана, щоб машина не зачепила. Петрович проїхав повз і не повернув голови.
Хлопчик побіг додому.
Мати, Ольга, стояла на кухні й різала цибулю. Очі червоні, але не від сліз, а від цибулі. Тьома влетів у передпокій, не роззувшись, і з порогу випалив:
— Мам, Петрович кішку в мішок засунув і повіз!
Ольга відклала ножа.
— Яку кішку?
— Сіру, з білою плямою! Вона в нього жила! Він її в мішок і в машину!
— Тьома, роззуйся. Ти всю підлогу…
— Мам! Він її топити повіз! Або в ліс викинути!
Ольга витерла руки об рушник. Подивилася на сина. Він стояв у розстебнутій куртці, з портфелем на одному плечі, і нижня губа в нього тремтіла. Не плакав, але був на межі.
— Тьома, сядь. Ми не знаємо, куди він її повіз. Може, до ветеринара.
— До ветеринара не в мішку возять! У переносці!
І тут Ольга не знайшла що відповісти. Бо син мав рацію. До ветеринара в мішку не возять.
— Гаразд, — сказала вона. — Я поговорю з Петровичем, коли він повернеться.
— А як буде пізно?
— Тьома.
— А як буде пізно, мам?
Ольга зняла фартух.
— Збирайся. Поїдемо.
Вона не знала, навіщо це робить. Петрович був сусідом двадцять років. Тихий, небагатослівний чоловік, який раніше працював механіком на заводі, а тепер сидів на пенсії й лагодив сусідам дрібнички за символічні гроші. Не пив. Не скандалив. Після смерті дружини став іще тихішим, ніби звук прибрали на кілька поділок. Ольга носила йому банки з варенням на Новий рік, і він щоразу казав одне й те саме: «Ну навіщо, Олю, не треба було». Брав. І наступного разу знову казав «не треба було».
Не схожий на людину, яка топить котів.
Але мішок ворушився. Тьома це бачив.
Ольга вивела машину з гаража. Тьома сів поруч, пристебнувся й дивився у вікно, ніби кішка могла опинитися десь на дорозі. Їхати було нікуди — вони не знали, куди повернув Петрович. У бік річки? У бік лісу? До траси?
— До річки, — сказав Тьома з упевненістю.
— Чому до річки?
— Бо бабуся казала, що завжди до річки.
Ольга звернула до річки. Не тому, що вірила в бабусині історії. А тому що не мала іншого плану, а Тьома дивився на неї так, як дивляться діти, коли чекають, що дорослий усе виправить.
Дорога до річки йшла через поле, потім через березовий гай, потім різко вниз, до мосту. Міст старий, дерев’яний, по ньому їздили тільки влітку. Зараз частіше об’їжджали через Карпівку, то був гак у вісім кілометрів, але зате асфальт.
«Ниви» біля мосту не було.
— Його тут нема, — сказала Ольга.
Тьома не відповів. Він дивився на річку. Вона не замерзла, бо лютий видався теплий, і вода текла мутна, сіро-коричнева, з темними плямами біля берегів.
— Поїхали назад, — м’яко мовила Ольга.
— Через Карпівку, — попросив Тьома.
Вони поїхали через Карпівку.
«Ниву» вони побачили на зворотному шляху. Вона стояла на узбіччі на виїзді з Карпівки, перед довгою одноповерховою будівлею з вивіскою «Ветеринарна станція». Вивіска стара, літери вицвіли, і «станція» читалася як «с анція». Біля дверей висіло оголошення на аркуші А4, але здалеку було не розібрати.
Ольга зупинилася.
— Тьома, почекай у машині.
— Ні.
— Я піду з тобою.
Вона не стала сперечатися.
Усередині пахло хлоркою і чимось солодким, як пахне в аптеках. За стійкою сиділа жінка в синьому халаті й писала щось у журналі. У коридорі на стільцях — нікого. Із-за зачинених дверей із табличкою «Приймальня» долинав голос. Ольга впізнала його зразу.
Петрович.
Вона підійшла до дверей і зупинилася. Тьома стояв поряд, вчепившись у її руку.
Двері були прочинені.
Петрович сидів на табуреті перед металевим столом. На столі, на чистій клейонці, лежала кішка. Сіра, з білою плямою на грудях. Жива. Ветеринар, молодий чоловік в окулярах, обмацував їй живіт. Кішка лежала спокійно, тільки хвість сіпався.
— Коли помітили? — спитав ветеринар.
— Три дні тому. Перестала їсти. Потім почала ховатися. Під корито залізла й не виходила. Я її ледь дістав.
— У чому привезли?
— У мішку. У мене переноски нема. Купив би, та в нашому магазині нема, а в місто їхати… Я дірки в мішку проробив, щоб дихала. І підстилку поклав.
Ветеринар кивнув. Натиснув на живіт кішки й затримав руку.
— Петровичу, у вашої кішки не хвороба. У вашої кішки кошенята. За тиждень, може, десять днів.
Петрович зняв кепку. Потер лоба. Надягнув назад.
— Кошенята?
— Троє або четверо, за відчуттями. Вона не стара, здорова, пологи мають пройти нормально.
— Я думав, вона вмирає, — тихо сказав Петрович. — Не їсть. Ховається. Нявчить уночі, тихо так, ніби скаржиться. Я думав, усе, кінець.
Ветеринар усміхнувся.
— Не кінець. Навпаки. Початок.
Петрович глянув на кішку. Вона повернула голову й примружилася на нього, мов говорила: «Ну що, розібрався?»
Він простягнув руку й погладив її між вухами. Раз. Вдруге. Кішка притиснула вуха й замуркотіла, і звук пішов по металевому столу вібрацією.
Тьома за дверима перестав дихати. Він усе чув. Ольга поклала йому руку на плече й відчула, як хлопчик обм’як, ніби з нього вийняли стрижень, на якому він тримався останню годину.
Вона штовхнула двері.
Петрович обернувся. Побачив Ольгу. Побачив Тьому. Здивувався.
— Олю? Ти чого тут?
Ольга відкрила рота й закрила. Бо сказати «ми думали, що ти кішку топити повіз» було соромно, безглуздо й неможливо. Але Тьома її випередив.
— Петровичу, я бачив, як ви кішку в мішок засунули. Я думав, ви її… ну…
Він не доказав. Петрович дивився на хлопчика, і на його обличчі відбувалося щось повільне й складне, ніби він збирав з окремих слів цілу картину.
— Ти думав, я її втопити хотів?
Тьома кивнув.
Петрович мовчав. Потім встав, підійшов до хлопчика й присів навпочіпки. Коліна хруснули, і Петрович скривився, але не випростався.
— Тьомо. Я б не став. Чуєш? Не став би ніколи.
— Я знаю. Тепер знаю.
— Мішок, бо переноски нема. Вона не любить, коли її тримаєш. Виривається. А в мішку їй темно й спокійно. Я старий светр туди поклав, щоб м’яко було.
— Я бачив, що мішок ворушиться. І злякався.
Петрович поклав руку хлопчикові на плече. Долоня була велика, важка, з жовтими мозолями.
— Правильно, що злякався, — серйозно сказав Петрович. — Правильно, що побіг. Якби по-справжньому так було, ти б встиг.
Кішка на столі перестала муркотіти й дивилася на них, ніби розуміла, про що говорять. Ветеринар мовчки записував щось у карту.
Ольга відвернулася до вікна. За вікном повалив перший сніг, дрібний, сухий, і ліхтар біля ґанку ветеринарної станції був схожий на тьмяне сонце в білій хмарі.
Картонна коробка, яку Петрович ставив у машину після мішка, стояла на підлозі біля столу. Відкрита. Усередині лежав старий рушник, миска з водою, прикрита пакетом, щоб не розплескалася, і пакетик корму. Котячого. Який у їхньому селі продавався тільки в одному магазині, у тітки Люби, і коштував дорого. Петрович купив його заздалегідь.
Додому їхали в темряві. Тьома сидів на задньому сидінні й мовчав. Не спав, просто мовчав, як дорослий, у якого слова закінчилися, а думки ще ні.
— Мам, — сказав він уже на під’їзді до хати, — а можна мені до Петровича сходити? Коли кошенята народяться?
— Можна. Якщо він не проти.
— Він не буде проти.
Ольга не спитала, звідки така впевненість. Бо бачила, як Петрович дивився на хлопчика в кабінеті ветеринара, і в тому погляді було щось, чого вона давно не помічала в сусіда. Не вдячність. Щось простіше й важливіше. Ніби його вперше за три роки побачили не через паркан, а зблизька.
Кошенята народилися через дев’ять днів. Четверо. Троє сірих і один білий, з темною плямою на спині, схожою на кляксу.
Тьома прийшов того ж вечора. Петрович відчинив двері й впустив його без слів. Хлопчик сів на підлогу біля коробки, де кішка лежала з кошенятами, і сидів так пів години, не ворушачись.
— Цей на тебе схожий, — сказав Петрович, показуючи на білого. — Такий же неспокійний.
— Він же лежить.
— Зажди.
Хвіртку Петрович полагодив. Тьома допомагав, тримав петлю, поки Петрович закручував болти. Новий засув купила Ольга. Принесла в пакеті разом із банкою варення. Петрович сказав: «Ну навіщо, Олю, не треба було». Але засув приладнав того ж дня.
Тепер хвіртка зачинялася щільно, і вітер більше не ляскав нею ночами. Але Тьома все одно заходив через неї щодня після школи. Відчиняв, входив, зачиняв за собою. Засув цокав рівно й коротко, як крапка в кінці речення.
Білого кошеня Тьома забрав собі, коли той підріс. Назвав Біляш. Петрович почув ім’я, хмикнув і нічого не сказав. Тільки погладив кішку, яка сиділа на підвіконні й дивилася, як хлопчик несе її сина через двір.
Кішка провела їх поглядом до хвіртки. Потім відвернулася й згорнулася на підвіконні.
