Хвіртка в Петровича не закривається з минулого літа. Клямка відірвалась, коли він штовхнув її плечем, бо руки були зайняті відрами. Відтоді дверцята бовтаються на одній петлі, і вітер грюкає ними вночі, ніби хтось приходить і йде, не наважуючись увійти.
Петрович звик. Він взагалі до всього звикає швидко. До того, що дружина померла три роки тому. До того, що син дзвонить раз на місяць, по неділях, і розмова вкладається в чотири хвилини. До того, що город заростає лободою, бо спина не дає нагнутися, а наймати допомогу — це визнати, що не справляєшся.
Кішка прийшла у вересні. Сіра, з білою плямою на грудях і рваним вухом. Сіла на ґанку й почала дивитися на двері. Не нявчала. Не терлась об ноги. Просто сиділа, ніби прийшла у справі й чекала прийому.
Петрович вийшов, подивився на неї й сказав:
– Мені самому їсти нічого.
Кішка не пішла.
Він повернувся в дім, дістав з холодильника шматок вареної тріски, поклав на газету й виніс на ґанок. Кішка з’їла рибу, облизалась і знову сіла на те саме місце.
– Ну й сиди, – сказав Петрович.
До жовтня вона живе в домі. Не тому, що Петрович покликав, а тому що одного ранку він відчинив двері й виявив, що кішка спить на килимку в передпокої. Як пробралась — незрозуміло. Двері були зачинені. Потім він помітив, що кватирка на кухні не защіпається до кінця, і зрозумів.
Він не став лагодити кватирку.
Сусідський хлопчик Тарас ходить повз дім Петровича щодня. Йому дев’ять років, він вчиться в третьому класі й вертається зі школи через провулок, бо так коротше. Хвіртка з відірваною клямкою стоїть рівно на його маршруті. Тарас завжди дивиться у двір — не з цікавості, а тому що у Петровича за сараєм росте стара яблуня, і восени під нею лежали яблука, жовті, дрібні, кислі, але Тарас все одно підбирав і їв.
Зараз яблук нема. Але звичка дивитися залишилась.
Того четверга Тарас іде зі школи й бачить, як Петрович стоїть на ґанку з полотняним мішком у руках. Мішок ворушиться.
Тарас зупиняється біля хвіртки. Мішок у руках Петровича сіпається, і щось усередині шкребеться, глухо, як нігтями по дошці.
Петрович не бачить хлопчика. Він спускається з ґанку, йде через двір до машини — старої «Ниви», що стоїть біля паркану, вкрита кіркою бруду. Відчиняє задні двері, кладе мішок на сидіння й вертається до хати.
Тарас стоїть і не рухається. Серце стугонить, ніби він біг, хоч стоїть на місці. Він бачив біля дому Петровича кішку. Сіру, з білою плямою. Вона іноді сидить на підвіконні й дивиться на вулицю. Тарас одного разу махнув їй рукою, і кішка нахилила голову, ніби не зрозуміла.
Мішок. Кішка в мішку. Тарас знає, що це таке. Бабуся розповідала, що колись у селі кошенят топили в річці. Не зі злості, а тому що годувати нікому. Бабуся говорила це спокійно, як про погоду, і Тарас тоді не міг заснути до півночі, бо уявляв мішок, який опускається в чорну воду.
Петрович виходить знову. Тепер у руках у нього картонна коробка. Він ставить її на заднє сидіння поруч із мішком, сідає за кермо й заводить мотор. «Нива» кашляє, фиркає й виповзає з двору через відчинені ворота.
Тарас притискається до паркана, щоб машина не зачепила. Петрович проїжджає повз і не повертає голови.
Хлопчик біжить додому.
Мати, Ольга, стоїть на кухні й ріже цибулю. Очі червоні, але не від сліз, а від цибулі. Тарас влітає в передпокій, не роззувшись, і з порога випалює:
– Мам, Петрович кішку в мішок засунув і повіз!
Ольга відкладає ножа.
– Яку кішку?
– Сіру, з білою плямою! Вона в нього жила! Він її в мішок і в машину!
– Тарасе, роззуйся. Ти всю підлогу…
– Мам! Він її топити повіз! Або в ліс викинути!
Ольга витирає руки об рушник. Дивиться на сина. Він стоїть у розстебнутій куртці, з портфелем на одному плечі, і нижня губа в нього тремтить. Не плаче, але на грані.
– Тарасе, сядь. Ми не знаємо, куди він її повіз. Може, до ветеринара.
– До ветеринара не в мішку возять! У переносці!
І тут Ольга не знаходить що відповісти. Бо син має рацію. До ветеринара в мішку не возять.
– Гаразд, – каже вона. – Я поговорю з Петровичем, коли він повернеться.
– А як буде пізно?
– Тарасе.
– А як буде пізно, мам?
Ольга знімає фартух.
– Збирайся. Поїдемо.
Вона не знає, навіщо це робить. Петрович — сусід двадцять років. Тихий, неговіркий чоловік, який раніше працював механіком на заводі, а тепер сидить на пенсії й лагодить сусідам дріб’язок за символічні гроші. Не п’є. Не скандалить. Після смерті дружини став іще тихішим, ніби звук зменшили на кілька поділок. Ольга носить йому банки з варенням на Новий рік, і він щоразу каже те саме: «Навіщо, Оль, не треба було». Бере. І наступного разу знову каже «не треба було».
Не схожий на людину, яка топить кішок.
Але мішок ворушився. Тарас це бачив.
Ольга виводить машину з гаража. Тарас сідає поруч, пристібається й дивиться у вікно, ніби кішка може опинитися десь на дорозі. Їхати нікуди — вони не знають, куди повернув Петрович. В бік Дніпра? В бік лісу? До траси?
– До Дніпра, – каже Тарас з упевненістю.
– Чому до Дніпра?
– Бо бабуся казала, що завжди до Дніпра.
Ольга звертає до Дніпра. Не тому, що вірить у бабусині історії. А тому що в неї нема іншого плану, а Тарас дивиться на неї так, як дивляться діти, коли чекають, що дорослий усе виправить.
Дорога до Дніпра йде через поле, потім через березовий гай, потім різко вниз, до мосту. Міст старий, дерев’яний, по ньому їздять тільки влітку. Тепер частіше об’їжджають через Карпівку, це гак у вісім кілометрів, але зате асфальт.
«Ниви» біля мосту нема.
– Його тут нема, – каже Ольга.
Тарас не відповідає. Він дивиться на Дніпро. Він не замерз, бо лютий видався теплий, і вода тече мутна, сіро-коричнева, з темними плямами біля берегів.
– Поїхали назад, – каже Ольга м’яко.
– Через Карпівку, – просить Тарас.
Вони їдуть через Карпівку.
«Ниву» вони бачать на зворотному шляху. Вона стоїть біля узбіччя на виїзді з Карпівки, перед довгою одноповерховою будівлею з вивіскою «Ветеринарна станція». Вивіска стара, літери вицвіли, і «станція» читається як «с анція». Біля дверей висить оголошення на аркуші А4, але здалеку не розібрати.
Ольга зупиняється.
– Тарасе, зачекай у машині.
– Ні.
– Я піду з тобою.
Вона не сперечається.
Усередині пахне хлоркою і чимось солодким, як пахне в аптеках. За стійкою сидить жінка в синьому халаті й пише щось у журналі. У коридорі на стільцях — нікого. З-за зачинених дверей з табличкою «Приймальня» чути голос. Ольга впізнає його одразу.
Петрович.
Вона підходить до дверей і зупиняється. Тарас стоїть поруч, вчепившись у її руку.
Двері прочинені.
Петрович сидить на табуреті перед металевим столом. На столі, на чистій клейонці, лежить кішка. Сіра, з білою плямою на грудях. Жива. Ветеринар, молодий чоловік в окулярах, обмацує їй живіт. Кішка лежить спокійно, тільки хвіст сіпається.
– Коли помітили? – питає ветеринар.
– Три дні тому. Перестала їсти. Потім почала ховатися. Під ночви залізла й не виходила. Я її ледь дістав.
– У чому привезли?
– У мішку. У мене переноски нема. Купив би, та в нашому магазині нема, а в місто їхати… Я дірки в мішку прорізав, щоб дихала. І підстилку поклав.
Ветеринар киває. Натискає на живіт кішки й затримує руку.
– Петровичу, у вашої кішки не хвороба. У вашої кішки кошенята. За тиждень, може, десять днів.
Петрович знімає кепку. Тре лоба. Надягає назад.
– Кошенята?
– Троє або четверо, на дотик. Вона не стара, здорова, пологи мають пройти нормально.
– Я думав, вона помирає, – каже Петрович тихо. – Не їсть. Ховається. Нявчить уночі, тихо так, ніби скаржиться. Я думав усе, кінець.
Ветеринар усміхається.
– Не кінець. Навпаки. Початок.
Петрович дивиться на кішку. Вона повертає голову й примружується на нього, ніби говорить: «Ну що, розібрався?»
Він простягає руку й гладить її між вухами. Один раз. Другий. Кішка притискає вуха й муркоче, і звук іде по металевому столу, як вібрація.
Тарас за дверима перестає дихати. Він усе чув. Ольга кладе йому руку на плече й відчуває, як хлопчик обм’якає, ніби з нього вийняли стрижень, на якому він тримався останню годину.
Вона штовхає двері.
Петрович обертається. Бачить Ольгу. Бачить Тараса. Дивується.
– Оль? Ти чого тут?
Ольга відкриває рота й закриває. Бо говорити «ми думали, що ти кішку топити повіз» — соромно, безглуздо й неможливо. Але Тарас її випереджає.
– Петровичу, я бачив, як ви кішку в мішок засунули. Я думав, ви її… ну…
Він не договорює. Петрович дивиться на хлопчика, і на його обличчі відбувається щось повільне й складне, ніби він збирає з окремих слів цілу картину.
– Ти думав, я її втопити хотів?
Тарас киває.
Петрович мовчить. Потім встає, підходить до хлопчика й сідає навпочіпки. Коліна хрускають, і Петрович морщиться, але не випростується.
– Тарасе. Я б не став. Чуєш? Не став би ніколи.
– Я знаю. Тепер знаю.
– Мішок, бо переноски нема. Вона не любить, коли її тримаєш. Виривається. А в мішку їй темно й спокійно. Я старий светр туди поклав, щоб м’яко було.
– Я бачив, що мішок ворушиться. І злякався.
Петрович кладе руку хлопчику на плече. Долоня велика, важка, з жовтими мозолями.
– Правильно, що злякався, – каже Петрович серйозно. – Правильно, що побіг. Якби по-справжньому так було, ти б встиг.
Кішка на столі перестає муркотіти й дивиться на них, ніби розуміє, про що говорять. Ветеринар мовчки записує щось у карту.
Ольга відвертається до вікна. За вікном валить перший сніг, дрібний, сухий, і ліхтар біля ґанку ветеринарної станції схожий на тьмяне сонце в білій хмарі.
Картонна коробка, яку Петрович ставив у машину після мішка, стоїть на підлозі біля столу. Відкрита. Усередині лежить старий рушник, миска з водою, накрита пакетом, щоб не розплескалась, і пакетик корму. Котячого. Який у їхньому селі продається тільки в одному магазині, в тітки Люби, і коштує дорого. Петрович купив його заздалегідь.
Додому їдуть у темряві. Тарас сидить на задньому сидінні й мовчить. Не спить, просто мовчить, як дорослий, у якого слова скінчились, а думки ще не.
– Мам, – каже він уже на під’їзді до дому, – а можна мені до Петровича сходити? Коли кошенята народяться?
– Можна. Якщо він не проти.
– Він не буде проти.
Ольга не питає, звідки така впевненість. Бо бачила, як Петрович дивився на хлопчика в кабінеті ветеринара, і в цьому погляді було щось, чого вона давно не помічала в сусіда. Не вдячність. Щось простіше й важливіше. Ніби його вперше за три роки побачили не через паркан, а зблизька.
Кошенята народилися через дев’ять днів. Четверо. Троє сірих і один білий, із темною плямою на спині, схожою на кляксу.
Тарас приходить того ж вечора. Петрович відчиняє двері й впускає його без слів. Хлопчик сідає на підлогу біля коробки, де кішка лежить з кошенятами, і сидить так півгодини, не ворушачись.
– Цей на тебе схожий, – каже Петрович, показуючи на білого. – Такий же шебутний.
– Він же лежить.
– Зачекай.
Хвіртку Петрович лагодить. Тарас допомагає, тримає петлю, поки Петрович закручує болти. Нову клямку купує Ольга. Приносить у пакеті разом з банкою варення. Петрович каже: «Навіщо, Оль, не треба було». Але клямку приладнує того ж дня.
Тепер хвіртка зачиняється щільно, і вітер більше не грюкає нею вночі. Але Тарас все одно заходить через неї щодня після школи. Відчиняє, входить, зачиняє за собою. Клямка клацає рівно й коротко, як крапка в кінці речення.
Білого кошеняти Тарас забирає собі, коли той підростає. Називає Біляш. Петрович чує ім’я, хмикає й нічого не каже. Тільки гладить кішку, яка сидить на підвіконні й дивиться, як хлопчик несе її сина через двір.
Кішка проводжає їх поглядом до хвіртки. Потім відвертається й згортається на підвіконні.
