У деяких стосунках настає момент, коли один із партнерів раптово втрачає до іншого всі почуття, і пояснити це неможливо. На жаль, саме це сталося зі мною, Марком. До 17 років у мене не було жодних романтичних стосунків. Попри те, що дівчатам я подобався, я вирішив зосередитись на самоосвіті та навчанні, адже завжди мріяв стати хірургом а ця професія вимагала серйозної підготовки. Лише вступивши на медичний факультет у Львові, за порадою мами, я почав замислюватися про дівчат.
З часом я дійсно зустрів особливу дівчину. Її звали Любомира, і вона була одногрупницею. Я звернув на неї увагу, хоча зазвичай майже не спілкувався з дівчатами, віддаючи перевагу тісному колу друзів-однодумців. Коли я підійшов до Любомири вперше, здивування в її очах було помітне одразу. Ми почали спілкуватися, і незабаром я запросив її до кавярні на площі Ринок вона із задоволенням погодилася. Дружба поступово переросла у щось більше, і невдовзі ми відкрито визнали, що зустрічаємось.
Моя мама була у захваті вона переживала, що я так і не знайду собі пару. Але одразу після закінчення університету я помітив, що почуття Любомири кудись зникли. Це було боляче, але подібне трапляється часто. Коли я дізнався про все, почувався так, ніби мені обрізали крила. Було важко оговтатись: хоч я вже дорослий чоловік, вперше в житті відчув таку гірку образу та біль від відторгнення.
Сьогодні я розумію: навіть якщо дуже стараєшся, не всеможливо зберегти стосунки, якщо інша людина охолола серцем. Головне для себе не втрачати віру у власну цінність та не закриватися від нового досвіду. Життя триває, а разом з ним і сподівання на щось краще.
