Колись давно, коли я ще ходила до школи, сталося зі мною дивовижне. Того дня, коли я виводила свою собаку на прогулянку, до мене підійшли двоє чоловіків і грубо запропонували «покататися»
Такого я ще ніколи не бачила у своєї собаки: в її очах палав гнів, зуби блищали, наче лезо. Не встигла я зрозуміти, що відбувається, як вона вже кинулася на того, що схопив мене за руку. Він упав на землю, а яка жахітлива тінь нависла над ним моя маленька захисниця з глухим гарчанням.
Коли мені виповнилося сім, батьки виділили мені окрему світлу кімнату. Але я категорічно відмовлялася спати там сама. Кожного вечора хтось із них то мама, то тато лягав поруч, аби я могла заснути. Якщо ж я прокидалася серед ночі одна, то, схопивши подушку й ковдру, тікала до їхньої спальні. Ні благання, ні розмови не допомагали нічого не змінювалося, хоч я вже й підростала.
Аж поки одного дня рішення не зявилося саме переді мною у вигляді білого пухнастого комочка, який спочатку перелякано підскочив, а потім одразу ж зробив калюжу під собою. Придивившись, я побачила чарівного цуценятка, такого солодкого, що не втрималася й вигукнула: «Мамо, давай залишимо його!» І почалися умови: добре вчитися, прибирати в кімнаті, самостійно вигулювати собаку і спати в своїй кімнаті без батьків. На перші три я погодилася миттєво, а от з останнім вагалася та швидко зрозуміла: «Я ж тепер не сама!»
Так у нас зявилася Лада на папері вест-хайленд-вайт-терєр, а за характером справжня панночка з твердою волею. І що дивно, я дотримувалася обіцянки. Після появи Лади почала спати у своїй кімнаті, а вона стала моєю вірною супутницею і вночі, і вдень.
Лада була справжньою красунею: доглянута, усвідомлювала свою привабливість, поводилася, як справжня аристократка. До інших собак ставилася зневажливо, але до дітей, які завжди хотіли її погладити, виявляла терпіння наче приймала їхі захоплення як належне. А от якщо до неї наближався інший пес, вона миттєво оскалювала зуби й вигукувала обурений гавкіт.
Щоб виправити її поведінку, ми з мамою записалися до школи для собак. Три тижні ми старанно відвідували заняття. Але чи тренер був недостатньо досвідний, чи Лада занадто незалежна Зрештою, нічого не змінилося. Фахівець лише розвів руками: «Вона вважає вас своєю зграєю. Іншого їй не потрібно». Ну що ж нам і так добре.
Для прогулянок ми обирали пустир за будинком. Колись там стояли бараки, але їх давно знесли лишилися лише залишки фундаментів та дикі фруктові дерева. З одного боку простягав бідний район із старими деревяними хатами, які вже доживали свої дні. Більшість вигулювали собак на облаштованому майданчику неподалік, але ми з Ладою полюбляли цей затишний куточок, де віяв дух волі й самотності.
І саме тут Лада зустріла свою долю.
Того літа мені виповнилося пятнадцять, а Ладі вісім. Я вже була вищою, стрункою, з мрійливим поглядом і телефоном у руці. А Лада поводилася з достоїнством справжньої дами. Ми гуляли пустирем: я крокувала, загублена в думках, а вона нюхала траву і раптом напад! Великий кудлатий пес, схожий на вівчарку, але з ще більш розкуйовдженою шерстю та невичерпною енергією, накинувся на Ладу. Веселий, гучний, він кружляв навколо неї, штовхав носом, лизав і своєю радістю просто електризував повітря. Лада завмерла, не знаючи, як реагувати на цього нахабу.
«Не бійся його, доню!» підійшла літня жінка з березовою паличкою в руці. «Грається, але ласий. Ніколи нікого не кусав!»
«Бачу,» засміялася я, присідаючи, а веселий пухнастик у захваті почав лизати мої руки, махаючи хвостом так, що піднімав куряву. «Від нього хіба що можна побоюватися, що залиже до смерті!»
«Знаєте, раніше я випускала його лише у двір, на вулицю не виводила. Але вчора приїхав онук він і випустив. І пес так зрадів! Вирішила, що тепер і я буду його виводити. Але він, тільки побачив вашу собачку, як одразу ж кинувся до неї.»
«А моя не може відвести від нього очей. Гадаю вона закохалася!»
«О, це чудово! Разом життя веселіше. Його звуть Дружок. А мене Марія Василівна.»
З того вечора Дружок став постійним учасником наших прогулянок. Іноді він вже чекав на пустирі, а якщо запізнювався, Лада видавала дзвінкий переливчастий гавкіт і за хвилину він уже біг до нас. Вони ганялися по траві, гралися, котилися в пилюці.
Я брала ковдру, розстилала її під яблунею й читала. Лада й Дружок, нагулявшись, лягали поруч, торкаючись носами, і відпочивали. Іноді до нас приєднувалася й Марія Василівна вона приносила домашні пиріжки, сідала на край ковдри й розповідала історії. Я слухала її з задоволенням ж
Під час вигулювання собаки дівчина-підліток зупинилася біля двох чоловіків, які нахабно запропонували їй «прокататися»…