**Щоденник**
Сьогодні все змінилося. У нас зʼявилися двоє дітей. Я знайшов їх під старим дубом, у лісі. Вони тепер наші, — голос Богдана звучав глухо, немов з-під землі.
Марія зупинилася біля плити. З казана піднімалася пара, заповнюючи вікно. Крізь запотіле скло вона помітила постать чоловіка з двома згорточками в руках.
— Що ти сказав? — поставила чашку на стіл. — Які ще діти?
Двері розчинилися. Богдан увійшов у кухню, розкуйовджений, у куртці, вкритій смерековими голками. В обіймах — двоє хлопчиків, загорнуті у старий вовняний плед. Один міцно стискав пошматовану плюшеву зайчицю, другий спав.
— Вони просто сиділи під дубом, ніби чекали когось, — прошепотів він, опускаючись на стілець. — Навколо — ані души. Лише дорослі сліди, що плили в бік болота.
Марія підійшла ближче. Один із хлопчиків відкрив очі — темні, ясні. Чоло палало, але погляд був свідомим.
— Що ти наробив, Богдане? — вимовила вона.
У спальні почувся шелест. Шестирічна Олена, їхня донька, вийшла в коридор, потираючи очі. — Мам, хто це?
— Це… — Марія завагалася.
— Це Данило та Роман, — впевнено відповів Богдан. — Вони тепер житимуть з нами.
Олена підійшла ближче, обережно витягнула шию. — Можна їх обняти?
Марія кивнула. Слова застрягли в горлі.
Дні пливлуни безперервним потоком клопіт. Хлопці виявилися молодшими за Олену — років по три-чотири. Лякалися гучних звуків, не їли м’ясо, Роман ховався за пічкою, а Данило плакав уві сні.
— Треба повідомити органи опіки, — сказала медсестра Галина Петрівна, яка прийшла оглянути дітей. — Може, хтось їх шукає.
— Ніхто їх не шукає, — різко відповів Богдан. — Сліди вели до болота. Це все, що треба знати.
— Люди базікають, Богдане. Нащо тобі зайві роти? У тебе вже є… — Вона глянула на Марію.
— Годі, — голос Марії був як лезо. — У нас уже є що?
— Ви не живете біля моря, — пробурчала Галина, відвертаючись.
Вночі Марія стояла біля вікна. У темряві хиталися верхівки смерек. У дитячій спали троє: Олена обіймала хлопчиків, ніби захищаючи.
— Не спиш? — Богдан обняв дружину ззаду.
— Згадую.
Він зрозумів, про що. Чотири роки тому, переїхавши у цей дім на краю лісу, вони втратили дитину. Швидко, майже непомітно. Більше дітей не було.
— Якщо ти зміг їх підняти, — Марія обернулася до чоловіка, — значить, я не можу їх відпустити.
Він нічого не відповів. Дивився у бік лісу, де під дубом почалася їхня нова історія.
Через тиждень хлопці перестали ховатися. Данило навчив Олену ліпити пісочні паски. Роман гладив сусідського пса.
— Та ну, як ваші, — сміялася сусідка. — Особливо цей, з ямочкою на підборідді. Твоя копія.
Богдан мовчав. Але ввечері сів поряд із дітьми та почав розповідати казку. Його голос був тихим, як лісовий струмок.
Дім став галасливішим, клопітливішим, але й життєвішим.
Минуло шість років. Осень знову розфарбувала ліс. Дім оплела дика хмелина, біля лазні виріс обліпиховий кущ.
— Знову чіпляються, — кинув рюкзак Данило. — Кажуть, ми ненастоящі.
— Дав у ніс? — обернулася Олена.
— Ромка дав. А потім сидів під деревом до вечора.
Богдан увійшов, струшуючи дощ із куртки. — Знову бійка?
— Санька Коваля побив, — кивнув Данило. — Сказав, у нас немає прізвища.
Богдан промовчав. Щодня він возив дітей через ліс до школи. Взимку виштовхували машину із заносів, навесні грузли у багнюці.
— Школа загартовує, — тихо сказав він.
— Це не загартування, це знущання, — зʼявилася Марія. — Мені боляче на це дивитися.
Роман увійшов останнім, з синцями на руках.
— Я більше не буду, — прошепотів.
— Будеш, — Богдан поклав руку йому на голову. — Якщо тебе ображають — захищайся.
Ввечері вони пішли в ліс. Під мрякою, знайомими стежками.
— Бачиш кільця на зрізі дерева? — показав Богдан. — Кожен рік — одне. А кора захищає. Без неї дерево загине.
— Я — кора? — запитав Роман.
— Ми всі — кора. І коріння. Тримаємо одне одного.
Вдома Марія розчісувала коси Олені.
— Мам, ти їх одразу полюбила?
— Ні. Спочатку — страх. Потім тривога. А потім зрозуміла: вони завжди були наші. Просто народилися не у нас.
— Я теж боялася, що ви мене розлюбите, — прошепотіла дівчинка. — Але тепер не уявляю життя без них.
Олена стала відмінницею. Данило — мрійник, малював світи. Роман — майстер на всі руки.
— У вас незвичайна родина, — сказала вчителька. — Але сильна.
— Ліс навчив, — відповіла Марія.
Богдан збудуЛіс шепотів їхніми голосами, а вони йшли додому, тримаючись за руки.
