Знайшли під дубом: як два хлопчики стали нашими синами
— У нас тепер двоє нових дітей. Я знайшов їх у лісі під старим дубом. Ми будемо ростити їх як своїх, — голос Олега звучав дивно приглушено, наче пробивався крізь товщу води.
Ганна завмерла біля плити. З каструлі клубилася пара, затягуючи вікно. Крізь запотіле скло вона побачила постать чоловіка з двома згорточками в руках.
— Що ти сказав? — повільно поставила чашку на стіл. — Які ще діти?
Двері розчинилися. Олег увійшов у кухню, розкуйовджений, у куртці, всипаній ялиновими голками. В обіймах він тримав двох хлопчиків, загорнутих у старий вовняний плед. Один міцно стискав у руках поношеного плюшевого зайця, другий спав.
— Вони просто сиділи під дубом, ніби чекали когось, — прошепотів Олег, опускаючись на стілець. — Навколо — ані душі. Тільки дорослі сліди, що йшли у бік болота.
Ганна підійшла ближче. Один із хлопчиків відкрив очі — темні, ясні. Лоб гарячий, але погляд — усвідомлений.
— Що ти наробив, Олежу? — прошепотіла вона.
У спальні почувся шелест. Шестирічна Соломія, їхня донька, вийшла в коридор, потираючи очі. — Мам, хто це?
— Це… — Ганна завагалась.
— Це Данило та Ярема, — впевнено відповів Олег. — Тепер вони житимуть з нами.
Соломія підійшла ближче, обережно витягнула шию. — Можна їх обняти?
Ганна кивнула. Слова застряли в горлі.
Дні пішли чередою турбот. Хлопчики виявилися молодшими від Соломії — років по три-чотири. Боялися гучних звуків, не їли м’ясо, Ярема ховався за пічкою, а Данило плакав уві сні.
— Треба повідомити органи опіки, — сказала медсестра Надія Іванівна, що прийшла оглянути дітей. — Може, хтось їх шукає.
— Їх ніхто не шукає, — різко відповів Олег. — Сліди вели до болота. Це все, що треба знати.
— Люди базікають, Олеже. Навіщо тобі зайві роти? У тебе вже є… — Вона глянула на Ганну.
— Годі, — голос Ганни був як лезо. — У нас уже є що?
— Ви не живете біля моря, — пробурмотіла Надія, відвертаючись.
Вночі Ганна стояла біля вікна. У темряві хиталися верхівки сосен. У дитячій спали троє: Соломія обнімала хлопчиків, ніби захищала.
— Не спиш? — Олег обійняв дружину ззаду.
— Згадую.
Він зрозумів, що саме. Чотири роки тому, переїхавши у цей дім на краю лісу, вони втратили дитину. Швидко, майже непомітно. Більше дітей не було.
— Раз ти зміг їх підняти, — Ганна повернулася до чоловіка, — значить, мені їх не можна відпустити.
Він нічого не відповів. Дивився у напрямку лісу, де під дубом почалася їхня нова історія.
Через тиждень хлопчики перестали ховатися. Данило навчив Соломію ліпити пісочні палянички. Ярема гладив сусідського пса.
— Та ну, як ваші, — сміялася сусідка. — Особливо оцей, з ямочкою на підборідді. Твоя копія.
Олег мовчав. Але ввечері сів біля дітей і почав розповідати казку. Його голос був тихим, як лісовий струмок.
Дім став галасливішим, клопіткішим, але й життєвішим.
Минуло шість років. Осінь знову розмалювала ліс. Дім оплела дика хміль, біля лазні виріс обліпиховий кущ.
— Знову дражнять, — кинув рюкзак Данило. — Кажуть, ми ненастоящі.
— Дав у ніс? — обернулася Соломія.
— Ярема дав. А потім сидів під деревом до вечора.
Олег увійшов, струшуючи дощ із куртки. — Знову бився?
— Санька Коваля побив, — кивнув Данило. — Сказав, у нас прізвища немає.
Олег промовчав. Кожного ранку він возив дітей крізь ліс до школи. Взимку виштовхували машину з сугробів, навесні грузли в багні.
— Школа загартовує, — тихо сказав він.
— Це не загартовка, це знущання, — з’явилася Ганна. — Мені боляче на це дивитися.
Ярема зайшов останнім, з синцями на руках.
— Я більше не буду, — прошепотів.
— Будеш, — Олег поклав руку йому на голову. — Якщо тебе ображають — захищайся.
Ввечері вони пішли в ліс. Під мрякою, знайомими стежками.
— Бачиш кільця на зрізі дерева? — показав Олег. — Кожен рік — одне. А кора захищає. Без неї дерево загине.
— Я — кора? — запитав Ярема.
— Ми всі — кора. І коріння. Тримаємо одне одного.
Дома Ганна розчісувала коси Соломії.
— Мам, ти їх відразу полюбила?
— Ні. Спочатку — страх. Потім тривога. А потім зрозуміла: вони завжди були наші. Просто народилися не у нас.
— Я теж боялася, що ви мене розлюбите, — прошепотіла дівчинка. — Але тепер не уявляю життя без них.
Соломія стала відмінницею. Данило — мрійник, малював світи. Ярема — майстер на всі руки.
— У вас незвичайна сім’я, — сказала— Але сильна, — відповіла Ганна, дивлячись, як діти граються під старим дубом, який став початком їхнього щастя.
