Під холодним небом
Олена розкладала речі для продажу на OLX. Не через нужу — просто набридло їх щодня бачити. Ці предмети тримали спогади. Про людей, які зникли з її життя. Про час, що розтав, як сніг на долоні. Про неї саму — ту, що лишилася в минулому. Старий светр з високим коміром, який ніхто не носив. Пальто з потертим ліктем. Сковорідка, подарунок на день народження, якою так й не скористались. Вони займали шафи, кути, навіть повітря в її хаті.
Вона фотографувала їх біля вікна — там світло було м’якше, ніж надворі. Акуратно розвішувала на вішалках, розправляла складки, інколи навіть брала праску. Ніби від її зусиль залежало, чи знайдуть ці речі новий дім, чи опиняться на звалищі. Їй хотілось, щоб хтось, гортаючи оголошення, зупинився і подумав: «Це моє. Це мені потрібно».
Одного вечора їй написав чоловік. Повідомлення було коротким, без зайвих слів: «Светр ще є?» Було пізно, майже одинадцята. Наче він довго вагався, перш ніж наважитись, наче це був його останній шанс.
Вона відповіла: «Так, є». Він попросив адресу і додав: «Скоро буду». Без питань, без спроб знизити ціну — лише сухо: «Зачекайте».
Олена ледь встигла прибрати зі столу залишки вечері. Коли він подзвонив у домофон, її руки ще пахли цибулею. Вона втерла їх об рушник, поправила волосся, накинула легкий кардиган і відчинила двері.
На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти, у вицвітлій куртці і з втомленим поглядом. Його очі не шукали її обличчя, а ніби чіплялись за щось невидиме — за слово, за тепло, за те, що давно загубилось.
— Добривечір. Я за светром. Той, темно-зелений, з візерунком.
— Заходьте, зараз принесу. Він у кімнаті, — сказала вона, відступаючи.
Він лишився стояти біля порога, наче не наважувався переступити невидиму межу.
— У вас тут затишно. Тепло. У мене вдома батареї ледве гріють. Усі кажуть — треба полагодити, але часу нема.
— Так, з опаленням біда, — відповіла вона, йдучи до кімнати. — Я минулої зими обігрівач купила, інакше не виживеш.
Вона повернулась із двома светрами — зеленим і ще одним, темно-синім.
— Ось, подивіться. Може, цей теж підійде? Він теплий, майже новий. Не колеться.
Він приміряв їх, не знімаючи пальто. Мовчав, дивлячись на себе у дзеркало. Потім промовив тихо, ледве чутно:
— Дружина такі обирала. Я сам не вмію. Без неї все… не те. Все чуже.
Олена кивнула, не питаючи. Лише поправила комір синього светра, щоб сидів краще.
— Який візьмете?
— Обидва, якщо можна. Один — мені. Другий — другові. У нього лихо — була пожежа, все згоріло. Тепер з родиною по чужих хатах. Дітям навіть курток нема. Збираємо, хто що може.
Вона хотіла сказати: «Беріть безкоштовно», — але він уже ліз у кишеню за грошима, наче передбачив її слова і хотів їх перехопити.
— Скільки?
Вона назвала ціну нижче за ту, що вказала в оголошенні. Він подав зім’яті купюри, не піднімаючи очей. Його руки були грубими, потрісканими, як у тих, хто працює на вітрі та холоді.
— Дякую вам.
— Сподіваюся, светри зігріють, — відповіла вона тихо.
Він кивнув, але не пішов. Дивився в підлогу, потім раптом підняв погляд.
— Знаєте… може, звучить дивно. Але у вас тут так… спокійно. Пахне домом. Ніби хтось чекає. Ніби ще є куди повернутися.
Олена завмерла. А потім, несподівано для себе, сказала:
— Чай буде? Я щойно заварила. З бергамотом і медом. Міцний, але теплий.
Він завагався, потім кивнув:
— Якщо з лимоном. І якщо не заважатиму.
Вони сиділи на маленькій кухні. Він говорив — безладно, перестрибуючи з одного на інше. Про друга, у якого згорів дім. Про роботу на складі, де холод проймає до кісток. Про те, як шукав теплі речі, бо зима не чекає. Олена слухала, і їй здавалося, що вона згадує, як це — говорити з кимось, хто не поспішає йти. Хто не дивиться у телефон, не чекає моменту, щоб перебити. Хто просто ділить з тобою цей вечір, цей чай, цей шматочок тепла.
Вона підливала чай, додавала мед, ставила питання. Прості, майже побутові. Він відповідав, і в його голосі було здивування, наче він забув, як це — коли хтось цікавиться його життям. Між їхніми словами, між ковтками чаю, народжувалася тиша — не важка, а жива, тепла, як подих.
За годину він підвівся. Обережно, ніби боявся порушити щось крихке. На прощання промовив:
— Дякую. Не тільки за светри. За… це.
Олена лишилася на кухні. Допила свій чай, дивлячись, як чашка поволі остигає. Потім вийшла в кімнату. Там, на стільці, лежав третій светр — сірий, найстаріший. Він пахнув минулим, тим, де був хтось, хто теж вмів слухати. Вона взяла його, провела пальцями по мВона притиснула його до грудей і зірвалася заплакати, адже вперше за довгі роки відчула — ці речі вже не важать її душу, а навпаки, нагадують, що минуле, навіть втрачене, все одно залишається частиною тебе.
