ЗАХИЩЕНІ ЛЮБОВ’Ю
Зустріч Марусі та Ярослава була призначена десь на небесах.
…Ярослав свого батька в очі не бачив. Виростав під опікою мами та бабусі. Коли малий Ярик питав про тата, мама бурмотала щось незрозуміле, мовляв, твій тато — геолог, він у постійних пошуках корисних копалин. А одного разу, у гніві, вигукнула: — Тата в тебе, Яричку, й не було!
Дитина сприймала ці слова як правду, бо безмежно довіряв матері. Але, підрісши, вирішив таки з’ясувати правду. Адже не від Духа Святого ж він народився! Виявилось, у молодості мати поїхала у відрядження і повернулася з дитиною — із Ярославом. Про це розповіла бабуся. Пошепки.
Ярослав був неймовірно радий, що таємницю розгадано. Дякувати Богу, його не в капусті знайшли. Хлопець постановив: при першій нагоді познайомиться з батьком. Хоче той того чи ні. «Все ж таки я йому син, а не перший-ліпший!» А заразом Ярослав дав собі обіцянку: «У мене буде справжня родина. І дружина, і діти. Причому одна дружина на все життя, а дітей — щоб було багато.»
…Маруся теж не знала батьківської любові. Її мати розлучилася, коли дівчинці не виповнилося й двох років. Батька замінив вітчим. Людина непогана, але все ж… Своїх дітей від першого шлюбу він постійно ставив Марусі за приклад. Це дратувало. Тож єдина, хто її любив беззастережно, була мати.
Коли Маруся виросла, вона пообіцяла собі: «Якщо вже виходитиму заміж, то один раз і назавжди! Який би хлопець трапився…»
І він трапився.
…Був канун Різдва. Січень, мороз, вечір. Книгарня. Ярослав і Маруся стояли в черзі біля каси. В обох у руках — томик Тараса Шевченка. Погляди зустрілися випадково. І Ярослав пішов у наступ. Він сипав компліментами, питав про книжки, про життя — тактовно й чемно. Не міг просто так відпустити її. Вона мусила стати його дружиною! Саме вона. Ця дівчина.
А Марусі було тепло і спокійно поруч із цим невгамовним хлопцем. Так, ніби вони знали один із одного сто років.
Втім, вона з порядних людей, а дівчинам не годиться знайомитись із першим-ліпшим. Ярослав оцінив її скромність і запропонував для початку обмінятись номерами. Маруся записала його телефон, а свій не дала. — Подзвоню після свят, — туманно обіцяла вона.
Ярослав не міг впустити такий подарунок долі. Вони попрощалися, але він таємно пішов слідом, щоб дізнатись, де вона живе.
Усі різдвяні свята він був на сьомому небі. Адже знайшов свою «лелеку» і буде любити її вічно.
Однак свята минули, а дзвінка так і не було. Ярослав занепокоївся й взяв ініціативу в свої руки.
Свою книжку Шевченка, куплену тоді в книгарні, він поклав у поштову скриньку Марусі. Невже не здогадається, від кого? Дівчина подзвонила того ж вечора зі скаргою:
— Привіт, Ярославе! Чому не телефонував? Я ж чекала!
— Марусенько, я ж не знав твого номера. Я б давно подзвонив. Хіба не пам’ятаєш, у книгарні ти, мабуть, побоялася його назвати? — Ярослав сяяв від щастя.
— Але ж ти якось мене знайшов! — не заспокоювалась Маруся.
«Типова жіноча логіка», — подумав Ярослав. Але був радий, що все прояснилося. Маруся, виявляється, теж до нього не байдужа!
Не відкладаючи, вони побралися. Як інакше? У них було так багато спільного: чиста, як небо, любов; бажання мати стільки дітей, скільки Бог пошле; пристрасть до творів Шевченка. Хіба цього мало?
На такому міцному фундаменті вони й побудували своє щастя.
Маруся викладала українську мову у університеті, Ярослав був вправним програмістом.
Через рік у них народилася Марійка. Ще за два роки з’явився Олесь. Все йшло, як по маслу.
Ярослав не полишав думки знайти батька. Допоміг інтернет. Серед десятків однойменних він все ж відшукав рідну душу. Вони листувались. Батько жив у Києві й запросив сина у гості.
Зустріч була зворушливою. У батька була власна родина, але про Ярослава він пам’ятав усі ці роки.
— Добре, сину, що знайшов мене. Тепер будемо спілкуватись, — обійняв його чоловік.
Ярослав із гордістю розповів про свою родину. Мовляв, дивись, тату, ти вже двічі дідусь. І це не межа…
Батько Ярослава був професором медицини.
Додому хлопець повернувся накрилений крилами. Батько сподобався — щирий, сердечний.
Звичайно, турботи про родину не дозволяли часто бачитись. Згодом спілкування зійшло нанівець.
Марійка й Олесь підросли. Маруся вирішила захистити дисертацію. Адже її бабуся й мати були кандидатками наук. Вона не хотіла відставати.
Тему обирала невипадково — про Шевченка. Мати двох дітей ретельно готувалась, збирала матеріали.
Ярослав підтримував дружину, допомагав по господарству, як міг. Три роки пройшли у підготовці до захисту. Саме тоді у Марійки й Олеся з’явилася сестричка Оксанка.
Із захистом довелосяА коли Оксанка пішла у дитячий садок, Маруся знову взялася за науку, і цього разу доля вже не перешкоджала їй поставити остаточну крапку у довгому дослідженні, бо любов, віра та родина — ось справжнє щастя.
