Під сірим небом
Оксана розкладала речі для продажу на OLX. Не через біду — просто набридло щодня на них натикатися. Ці речі тримали спогади. Про людей, які зникли з її життя. Про часи, що розтанули, як сніжинка на долоні. Про неї саму — ту, що залишилася десь у минулому. Старий светр з високим коміром, який ніхто не носив. Пальто з потертим ліктем. Сковорідка, подарунок на день народження, що так і не дісталася до вогню. Вони займали шафи, кути, навіть повітря в її хаті.
Вона фотографувала їх біля вікна — там світло було м’якшим, ніж надворі. Акуратно розвішувала на вішалках, розправляла складки, інколи навіть брала праску. Наче від цих зусиль залежало, чи знайдуть речі новий дім, чи опиняться на смітнику. Їй хотілося, щоб хтось, прогортаючи оголошення, зупинився і подумав: «Це моє. Воно мені потрібне».
Одного вечора їй написав чоловік. Повідомлення було стислим, без зайвих слів: «Светр ще є?» Було пізно, майже одинадцята. Ніби він довго вагався, перш ніж натиснути «надіслати», ніби це був його останній шанс.
Вона відписала: «Так, є». Він попросив адресу й додав: «Зараз буду». Без питань, без торгу — лише сухе: «Чекайте».
Оксана ледь встигла прибрати зі столу залишки вечері. Коли він подзвонив у домофон, її руки ще пахли цибулею. Вона витерла їх об рушник, поправила волосся, натягнула кардиган і відчинила двері.
На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти, у вицвілій куртці та з поглядом, на якому читалася втома. Його очі не шукали її обличчя, а ніби чіплялися за щось невидиме — за слово, за тепло, за те, що давно втратилося.
— Добрий вечір. Я за светром. Тим, темно-зеленим, з візерунком.
— Заходьте, зараз принесу. Він у кімнаті, — сказала вона, відступаючи.
Він лишився на порозі, наче боявся переступити невидиму межу.
— У вас тут затишно. Тепло. У мене вдома батареї ледве гріють. Усе міркую полагодити, та часу не вистачає.
— Та, з опаленням біда, — відповіла вона, йдучи за светром. — Я минулої зими обігрівач купила, інакше не вижити.
Повернулася з двома светрами — зеленим і ще одним, темно-синім.
— Ось, приміряйте. Може, цей теж підійде? Він теплий, майже новий. Не коле.
Він приміряв їх, не знімаючи пальта. Мовчав, дивлячись у дзеркало. Потім промовив тихо, майже пошепки:
— Дружина такі обирала. Я сам не вмію. Без неї все… не те. Все чужорідне.
Оксана кивнула, не розпитуючи. Лише поправила комір синього светра, щоб сидів краще.
— Який візьмете?
— Обидва, якщо можна. Один — мені. Інший — другові. У нього лихо — була пожежа, все згоріло. Тепер з родиною по чужих хатах. Дітям навіть курток нема. Збираємо, хто чим може.
Вона хотіла сказати: «Беріть безкоштовно», — але він уже ліз у кишеню по гроші, ніби відчув її намір і спішив запобігти.
— Скільки?
Вона назвала суму нижче за ту, що була в оголошенні. Він простягнув пом’яті купюри, не підіймаючи очей. Його руки були шорсткі, потріскані, як у тих, хто працює на вітрі та морозі.
— Дякую вам.
— Сподіваюся, светри зігріють, — тихо відповіла вона.
Він кивнув, але не рушив з місця. Дивився в підлогу, потім раптом підняв погляд.
— Знаєте… звучатиме, мабуть, дурнувато. Але у вас тут так… спокійно. Пахне домом. Ніби хтось чекає. Ніби ще є куди повертатися.
Оксана завмерла. А потім, несподівано для себе, промовила:
— Чаю будете? Я щойно заварила. З бергамотом та медом. Гіркий, але теплий.
Він завагався, потім кивнув:
— Якщо з лимоном. І якщо не заважатиму.
Вони сиділи на маленькій кухні. Він говорив — уривчасто, перестрибуючи з одного на інше. Про друга, у якого згорів дім. Про роботу на складі, де холод проймає до кісток. Про те, як шукав теплі речі, бо зима не чекає. Оксана слухала, і їй здавалося, що вона згадує, як це — говорити з кимось, хто не поспішає йти. Хто не дивиться на телефон, не чекає моменту, щоб перебити. Хто просто ділить з тобою цей вечір, цей чай, цю частку тепла.
Вона підливала чай, додавала мед, ставила питання. Прості, майже побутові. Він відповідав, і в його голосі було здивування, ніби він забув, як це — коли хтось цікавиться його життям. Між їхніми словами, між ковтками чаю, народжувалася тиша — не важка, а жива, тепла, як подих.
За годину він піднявся. Обережно, ніби боячись порушити щось крихке. На прощання сказав:
— Дякую. Не тільки за светри. За… це.
Оксана лишилася на кухні. Допила свій чай, спостерігаючи, як чашка поволі охолоджується. Потім вийшла до кімнати. Там, на стільці, лежав третій светр — сірий, найстаріший. ВінВона взяла його в руки, притиснула до грудей і зітхнула глибоко — адже іноді найважливіші речі варто залишати собі.
