Під дощем самотності
Дружина Тараса, Оксана, почала дивно поводитися. Одного разу вона влаштувала скандал на порожньому місці, звинувачуючи його у всіх смертних гріхах: то тарілку не помив, то шкарпетки кинув не туди, то забув зробити те, про що вона вже набридло нагадувати. Їй, бачите, набридло за ним прибирати! А головне — він не може заробити на нове авто. Тарас почав підозрювати, що справа не в ньому. Не для нього вона раптом почала прихорашуватися, записалася до спортзалу і оновила гардероб. І Оксана пішла до іншого…
Минув рік. Одного ранку Тарас прокинувся від дзвінка у двері. Накинувши халат, він побрів у коридор, відчинив і застиг, не вірячи очам.
Важка сіра хмара повільно насувалася на ясне небо, ніби невидима рука зафарбовувала його похмурою фарбою. Великі краплини дощу застукали по лобовому склу. Тарас їхав вулицями старого містечка на Дніпрі, і з кожною хвилиною дощ посилювався, а вітер завивав дедалі голосніше. У салоні було тепло, радіо тихо насвистувало мелодію, але за вікном панувала холодна туга, від якої на душі ставало морозно.
Вулиці спорожніли, лише поодинокі автомобілі пролітали повз, і їх ставало все менше. Скільки вже кіл він накрутив по місту? Дома не сиділося, ноги самі привели до машини. Тарас любив міркувати за кермом, розбираючи своє життя, як пазл, у якому бракувало ключових деталей. Він завернув на вузьку вуличку, віддаляючись від центру, від свого дому, де все нагадувало про минуле.
Тиждень тому повернулася Оксана. Її поява знову розкрила стару рану, розболіла душу. Вона думала, що він розтане від її сліз, пробачить зраду, забуде образи. Пішовши, вона вилила на нього відерко бруду, називаючи невдахою, нікчемним чоловіком. Хіба таке забувається?
Рік тому Оксана роздула сварку з нічого. Кричала, що їй набрид його безлад, що він не виконує її прохань, що не може забезпечити їй гідне життя. «Чотири роки без відпустки за кордоном! На море другий рік не можу вирватися! — кидала вона йому в обличчя. — Я йду до того, хто дасть мені все це!» Тарас здогадувався, що її раптові походи до спортзалу та нові наряди — не для нього. Вдома вона ходила у старому халаті, без макіяжу, а на людях сяяла. Він не став її зупиняти. Біль роздирав серце, але він пережив. Погуляв, випив із друзями, але швидко взяв себе в руки. Згодом відпустило.
На роботі жінки, дізнавшись, що він вільний, оживилися. Їм не були потрібні дорогі подарунки чи закордонні курорти — лише б поряд був чоловік. А Тарас був завидний: у розквіті сил, з квартирою, машиною, без аліментів. Але жодна не доторкнулася до його серця. Він не був проти нових стосунків, але іскри не виникало. Друзі теж віддалилися — їх дружини боялися, що вільний Тарас спокусить їхніх чоловіків на пригоди. Він їздив до них у гості, але повертався до пустої квартири, де його ніхто не чекав.
Дітей у них із Оксаною не було. Тарас не переживав — не всім одразу вдається. Оксана навіть обстежувалася, лікарі сказали, що все гаразд, треба час. Але під час розлучення вона випалила: «Ти нікчемний! Навіть дружину обрав таку, що ніколи не народить!» Це визнання вдарило, як ніж. І все ж, якби вона залишилася, він би пробачив. Але вона пішла.
Через рік луВони випили кави, і коли Катя зітхнула, Тарас зрозумів — найголовніше в житті не гроші чи слава, а теплі руки поруч, коли за вікном ллє дощ самотності.
