Зорі над нами: спогади про бабусь
В мене, як і в кожного, було дві бабусі. Різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Їх звали майже однаково: Ганна Федорівна — мамина мати, й Антоніна Федорівна — татова.
Ганна Федорівна жила в центрі містечка, у просторих кімнатах, заставлених книжками й старовинними меблями. Тато звав її «міською панією» — витонченою, з легким відтінком гордовитості. Вона увійшла в моє життя першою. Антоніна ж була з села, простою. Мама посміхалася: «Три класи освіти, що з неї взяти?» Тато виправляв: «Та не три, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені було сім, Ганна Федорівна тяжко захворіла. Мама кинула роботу й перебралася до неї доглядати. Ми з татом залишилися в нашій маленькій квартирі, придбаній на заощадження діда-вченого. Спочатку було весело: тато курив вдома, а я дивився телевізор аж до пізньої ночі. Але незабаром набридло. Татові набридло готувати, мені — їсти сосиски. У підсумку ми теж переїхали до бабусі. На час, думали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплатню не вижити, і нашу квартиру здали мешканцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихішим за воду. Її оселя була для мене загадкою: темні комірчини, високі шафи, важкі штори, за якими я ховався, граючи годинами. Але іноді переборщував.
— Заберіть цього бешкетника! — кричала бабуся. — Чому дитину не виховують?
— Ось і виховуйте, — огризався тато.
— І виховаю! — погрожувала вона, але одразу ж ніжно гладила мене по голові.
І виховала. Мене віддали в перший клас, а бабуся вирішила вчити мене музиці, запевняючи, що у мене ідеальний слух.
— Хай хоча б бігатиме по хаті, як дикун, перестане, — бурчала вона.
Я сумно вибивав гами на фортепіано, рахуючи хвилини до кінця уроку. Тато ж направив мою енергію в інше русло — записав на самбо.
— Кривдите дитину! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…
— А ви спитали, чи хоче він вашу музику? — сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся одужала, мама повернулася на роботу, а я лишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало предметом суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих дебатів мене відправили в село до Антоніни Федорівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна Федорівна — «селянською брудою», жирною їжею, річкою, де я потону, грибами, якими отруюсь, і лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося дивом. Поля, ставки, темний ліс на обрії. Курки, гуси, корови — усе, що я бачив лише в книжках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під опіку». Шкарпетки, акуратно складені мамою, пилилися в валізі — усі бігали босоніж, не боячись ні бруду, ні коров’ячих лепех.
Антоніна Федорівна була повною протилежністю Ганни. Тиха, з доброю усмішкою, вона дивилася на мене з такою любов’ю, що у мене перехоплювало дух. Невисока, круглощока, з зморшками й ямочками на щоках, вона пахла свіжим хлібом і молоком. «Мій пташок, худий який», — приспівувала вона, обіймаючи мене. Їжа була простою, але смачною: парне молоко на світанку, яєчня з салом, деруни зі сметаною, пиріжки із печі. Я пив молоко, яке в місті ненавидів, і засинав щасливий.
Дні в селі були свободою. Я бігав з хлопцями на риболовлю, збирав ягоди, лазничав у бані, де дядьки шмагали мене віником. Ввечері ми з бабусею сиділи на ґанку, відганяючи комарів. Вона співала старі пісні, розповідала казки й оповідки про війну. Найстрашніше — вона втратила четверо дітей від голоду й хвороб. Я притулявся до неї, шептав, що люблю її й ніколи не покину.
Літо пролетіло, як сон. Під час прощання бабуся плакала, просила пробачення. Я клявся повернутися, але наступного року поїхав у табір. Вона писала листи — коряві, з помилками, сповнені привітань і турботи: «Чи не схуд?» Я намагався відповідати, але слова не йшли. Я злився на батьків, на Ганну Федорівну, уявляючи, як Антоніна сидить сама на ґанку, наспівуючи: «А в полі береза кучерява…»
І раптом новина: Антоніна Федорівна їде до нас! Колгосп розпався, її хата занепала. Я кричав від радості: «Тепер у мене дві бабусі!» Усі хвилювалися, мама зітхала: «Як ми вживемося?» А тато пошепки додавав: «Тепер хоч нормально поїмо».
Антоніна приїхала сумна, винувата, знову просила пробачення.
— Годі сльози лити! — підбадьорювала Ганна. — Поживемо, скільки відмерено.
— Пробач, сватько, що в приймаки на старості, — ридала Антоніна.
— Які приймаки? МісцяВесільну каравай ми ділили, стоячи коло бабусиного портрета, і я знав — вони посміхаються там, високо, де зорі.
