Під холодним небом
Маріанна розкладала речі для продажу на Олксі. Не зі нужди — просто набридло їх бачити щодня. Ці предмети тримали спогади. Про людей, які зникли з її життя. Про часи, що розтанули, як сніжинка на долоні. Про неї саму — тій, що лишилася в минулому. Старий светр з високим коміром, який ніхто не носив. Пальто з потертим ліктем. Сковорідка, подарунок на день народження, якою так і не скористались. Вони займали шафи, куточки, навіть повітря в її хаті.
Вона фотографувала їх біля вікна — там світло було м’якшим, ніж на вулиці. Акуратно розвішувала на вішалках, розгладжувала складки, іноді навіть брала праску. Ніби від її старань залежало, чи знайдуть ці речі новий дім, чи опиняться на звалищі. Їй хотілося, щоб хтось, гортаючи оголошення, зупинився і подумав: «Воно моє. Воно мені потрібне».
Одного вечора їй написав чоловік. Повідомлення було коротким, без зайвих слів: «Светр ще є?» Час пізній, майже одинадцята. Наче він довго вагався, перш ніж наважитися, наче це був його останній шанс.
Вона відповіла: «Так, є». Він попросив адресу й додав: «Скоро буду». Без запитань, без торгу — лише сухе: «Чекайте».
Маріанна ледь встигла прибрати зі столу залишки вечері. Коли він подзвонив у домофон, її руки ще пахли цибулею. Вона витерла їх об рушник, поправила волосся, накинула легкий кардиган і відчинила двері.
На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти, у вицвітлій куртці та з втомленим поглядом. Його очі не шукали її обличчя, а ніби чіплялися за щось невидиме — за слово, за тепло, за те, що давно загубилося.
— Добрий вечір. Я за светром. Той, темно-зелений, із візерунком.
— Заходьте, зараз принесу. Він у кімнаті, — промовила вона, відступаючи.
Він лишився стояти біля порога, немов не рішаючись переступити невидиму межу.
— У вас тут затишно. Тепло. В мене вдома батареї ледве гріють. Усе міркую полагодити, та часу не маю.
— Так, з опаленням біда, — відповіла вона, йдучи до кімнати. — Я взимку обігрівач купила, інакше не вижити.
Повернулася з двома светрами — зеленим і ще одним, темно-синім.
— Ось, подивіться. Може, цей теж підійде? Він теплий, майже новий. Не коле.
Він приміряв їх, не знімаючи пальта. Мовчав, дивлячись на себе у дзеркало. Потім сказав тихо, майже пошепки:
— Дружина такі вибирала. Я сам не вмію. Без неї все… не те. Все чуже.
Маріанна кивнула, не запитуючи. Лише підправила комір синього светра, щоб сидів краще.
— Який візьмете?
— Обидва, якщо можна. Один — мені. Інший — другові. У нього лихо — пожежа була, все згоріло. Тепер із сім’єю по чужих хатах. Дітям навіть курток нема. Збираємо, хто чим може.
Вона хотіла сказати: «Беріть безкоштовно», — але він уже ліз у кишеню за грошима, ніби передбачив її слова й хотів їх запобігти.
— Скільки?
Вона назвала ціну нижче, ніж у оголошенні. Він простягнув зім’яті купюри, не піднімаючи очей. Його руки були жорсткими, потрісканими, як у тих, хто працює на вітрі та морозі.
— Дякую вам.
— Сподіваюся, светри зігріють, — відповіла вона тихо.
Він кивнув, але не зрушив з місця. Дивився в підлогу, потім раптом підняв погляд.
— Знаєте… звучатиме, мабуть, дурнувато. Але у вас тут так… спокійно. Пахне домом. Ніби хтось чекає. Ніби ще є куди повернутися.
Маріанна завмерла. А потім, несподівано для себе, промовила:
— Чай будите? Я щойно заварила. З бергамотом і медом. Міцний, але теплий.
Він вагався, потім кивнув:
— Якщо з лимоном. І якщо не заважатиму.
Вони сиділи у маленькій кухні. Він говорив — уривчасто, перескакуючи з одного на інше. Про друга, у якого згорів дім. Про роботу на складі, де холод проймає до кісток. Про те, як шукав теплі речі, бо зима не чекає. Маріанна слухала, і їй здавалося, що вона пригадує, як це — розмовляти з кимось, хто не поспішає піти. Хто не дивиться на телефон, не чекає нагоди перебити. Хто просто ділить із тобою цей вечір, цей чай, цю краплю тепла.
Вона доливала чай, додавала мед, ставила запитання. Прості, майже побутові. Він відповідав, і в його голосі було здивування, ніби він забув, як це — коли хтось цікавиться його життям. Між їхніми словами, між ковтками чаю, народжувалася тиша — не важка, а жива, тепла, як подих.
Через годину він підвівся. Обережно, наче боячись розбити щось крихке. На прощання сказав:
— Дякую. Не лише за светри. За… це.
Маріанна лишилася на кухні. Допила свій чай, дивлячись, як чашка повільно остигає. Потім вийшла в кімнату. Там, на кріслі, лежав третій светр — сірий, найдревніший. ВВона притиснула його до грудей, на мить закрила очі й відчула, як давно забутий запах кави з м’ятною цукеркою знову заповнив кімнату.
