— Ти хочеш сказати, що ця собака для тебе важливіша за дітей?! — вибухнула Оксана, витираючи з кахлів п’яту калюжу за день.
Килим на кухні давно зник. Коли стало зрозуміло, що навіть найсильніші засоби безсилі проти звички пса мітити кожен кут, Оксана просто скрутила його й викинула.
Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку кукурузи, висипав у миску й кинув порожню бляшанку в мийку. На столі — крихти, чашка з плямами від кави й відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон та шматки розірваного плюшевого ведмедика.
І прибирати, звичайно, доведеться Оксані.
— Не треба так кричати, — тихо промовив Богдан, риючись у холодильнику. — Це ж просто пес. Він ще не звик.
Оксана випросталась. У її погляді було роздратування, що накопичувалось тижнями. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді й прибирай за цим псом сам. Нагадаю, що це просто пес, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя родина, вже задыхаємось від його міток та смороду!
Оксана сердито штовхнула синтепон та пішла у спальню, обходячи «винуватця». Пес Бурко, великий, сірий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Ніби й не почувався винним.
Вона згадала, як усе почалось…
…Два місяці тому Богдан повернувся додому з цим кудлатим комом проблем.
— Іванко від’їжджає. Надовго, — почав він. — Каже, взяти собаку не вийде, купа клопоту. А я подумав… Буркові потрібна родина. І дітям корисно. Навчаться доглядати, любити. Це ж чудово.
Тоді Богдан посміхався так, ніби врятував світ. А от почуття Оксани були зовсім іншими. Ніби чоловік усиновив когось, не поставивши її у відомість.
— Гаразд… Припустимо, він житиме з нами. Але хто його вигулюватиме, годувати, прибиратиме за ним? — жінка вже розуміла, до чого йде.
— Разом. Ми ж родина. Ну, тільки з прогулянками проблема… Ти ж раніше повертаєшся з роботи. Возьмеш на себе?
Оксана важко зітхнула, але Богдан уже поспішав до вікна, щоб показати дітям нового мешканця. Вона знала — усе піде не за планом, але вибору не було.
На жаль, побоювання справдились…
Оксана старалася. Купила іграшки, миски, дивилася відео про дресирування. Бурко у відповідь демонстративно відвертався. Його господарем був Богдан. Усіх інших він сприймав як додаток до нього.
За перші два тижні Бурко обдер шпалери в коридорі, обгриз підлокітник дивана, порвав усі подушки. А скільки «сюрпризів» залишив по хаті…
Спочатку Богдан хоч іноді виводив його, але незабаром усе впало на Оксану. Тепер вона годувала, мила лапи, вичісувала… А чоловік лише додавав клопоту.
От і зараз він просто прийшов, вимкнув світло й ліг спиною до неї. Мабуть, прибрав калюжу. Вона навіть чула пилосос. Але Оксана готова була побитись об заклад: стіл і мийка такі ж забур’янінені.
І головне — завтра все повториться.
— Послухай, Богдане, — не втрималась вона, повернувшись до нього. — З того часу, як ти привів Бурка, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не ворухнувся. Робив вигляд, що спить, хоча Оксана знала — він чує.
— Я виводжу його вранці, бо ти ще спиш. Виводжу в обід, коли маю відпочивати. Виводжу ввечері, бо повертаюсь раніше. Прибираю шерсть. Міняю воду. Роблю те, що мав би робити ти. А отримую твоє бурчання та його гарчання. Ти вважаєш, це нормально?
Богдан зітхнув. Відповідати було нічого. Усі клопоти лежали на Оксані. Дітям спочатку було цікаво, але зараз вони лише іноді гладили Бурка мимохіть.
— Ти перебільшуєш. Він не такий вже й важкий.
Оксана стиснула губи, зрозумівши, що знову нарвалась на стіну. Але цього разу відступати не збиралась.
— Знаєш, мені це набридло, — сказала вона. — Вибирай. Або я, або собака.
Чоловік перевернувся на спину, склав руки на животі, задумливо подивився у стелю. Потім підвівся й почав збирати речі.
Оксана мовчки дивилась, як він надягає куртку й бере повідок.
— Я не кидаю друзів. Поїдемо на дачу. Почекаємо, поки ти охолонеш, — тихо пояснив Богдан уже біля дверей.
Вона не зупиняла. Лише провела поглядом його спину. Ту саму, яку колисВона зачинила двері, і в хаті знову запанував спокій.
