Сьогодні я зупинився біля скриньок у підїзді, бо на інформаційному стенді, де зазвичай висять оголошення з повірки лічильників та про зниклих котів, зявився новий аркуш. Його прикріпили кнопками якось похапцем, косо. Великим написом зверху «Збір підписів. Вжити заходів». Далі прізвище мешканки з пятого поверху та короткий перелік претензій: нічний шум, стукіт, крики, «порушення закону про тишу», «загроза безпеці». Внизу вже стояли підписи рівненькі та розмашисті.
Прочитав двічі, хоча все й так було ясно. Рука сама потяглась до ручки у кишені, але я зупинився. Не тому, що не погоджуюся просто не люблю, коли мене підштовхують. Я вже дванадцятий рік тут мешкаю й давно навчився оминати всі ці підїздові війни, як прохолодний протяг. Своїх клопотів вдосталь: робота у сервісі, зміни, мати після інсульту на Лісовому масиві, син-підліток, який то тижнями мовчить, то вибухає через дрібниці.
У підїзді було тихо, лише десь зверху ліфт глухо стукнув дверима. Я піднявся на свій четвертий, дістав ключі, але перед тим, як відімкнути двері, ще раз озирнувся на сходи, що ведуть угору. Там на пятому мешкала Валентина Ярославівна. За пятдесят, але тримається міцно, сухорлява, коротко підстрижена, з жорстким поглядом. Вона рідко віталася, а відповідала так, ніби ти їй заважаєш. Найчастіше бачив її з пакетами з «Сільпо» чи з відром мила свою сходову клітку. Іноді вночі з її квартири справді чулись дивні звуки: то гуркіт, то різкий, уривчастий крик, то ніби по підлозі щось важке тягнуть.
У чат ОСББ я заходив лише з потреби. Там переважно сварилися через стоянку чи сміттєпровід. Але вже кілька тижнів тема тільки одна.
«Знову о другій ночі стукотня! У мене дитина злякалася!»
«Я працюю з шостої потім як зомбі ходжу. Скільки можна?»
«Це не стукотня, вона там меблі пересуває, я чула!»
«Треба викликати дільничного. Є закон.»
Я гортав мовчки. Я не святий. Якщо вночі вибухав гуркіт, я теж прокидався й лежачи слухав, як всередині піднімається роздратування. Хотілося, щоб хтось інший пішов розібрався, а я зранку просто прочитав: «Питання залагоджено».
Ввечері таки написав у чат лаконічно: «Хто підписи збирає? Де лист?» Відповіла старша по підїзду, Ніна Василівна з третьої квартири: «На стенді, перший поверх. Завтра о 19:00 в мене вдома обговорення. Треба вирішувати, доки не пізно».
Відклав телефон, і зі мною лишилося неприємне почуття як на батьківських зборах, де вже все вирішили, а тебе кличуть лише підписати.
Наступного дня я зустрів Валентину Ярославівну на сходах. Вона підіймалася з двома важкими торбами, дихала уривчасто, але вперто не просила допомоги. Я все одно взяв одну торбу.
Не треба, різко сказала вона.
Занесу, відповів я і пішов поряд.
Вона мовчала аж до своєї квартири, потім вирвала ручку пакету.
Дякую, наче то був не вияв вдячності, а просто відмітка.
Я вже хотів іти, але почув крізь її двері дивний звук хтось важко дихав, стогнав. Валентина Ярославівна завмерла, ключ у замку тремтів.
У вас усе гаразд? сам не знаю чого, спитав я.
Гаразд, відрізала вона і хутко зачинилась.
Я спустився до себе, а звук не йшов з голови. Не гуркіт, не музика, а оте людське важке дихання.
Через пару днів на дверях Валентини Ярославівни зявилась записка, приліплена скотчем: «ДОСИТЬ ШУМІТИ ВНОЧІ. МИ НЕ МАЄМО ЦЕ ТЕРПІТИ». Букви товсті, натиском виведені маркером.
Я стояв, дивлячись на цей аркуш. Скотч відсвічував, як свіжа рана. Згадав, як у дитинстві на наших дверях теж малювали тоді батько пив і галасував. І я тоді ненавидів не тата, а сусідів, котрі робили вигляд, що нічого не діється, поки не починали шепотіти.
Я піднявся на пятий, прислухався за дверима тиша. Не став дзвонити. Зняв записку, обережно склав і сховав до кишені. Потім викинув її у смітник на вулиці, не в підїзний, щоб ніхто не бачив.
У чаті тим часом розмова стала ще жорсткішою.
«Вона спеціально. Їй байдуже на людей».
«Таких треба виселяти. Нехай у приватний будинок іде».
«Дільничний сказав: потрібна колективна заява».
Я зауважив, як швидко слова «шум» і «порушення» перетворились на «таких». Ніби мова вже не про шум уночі, а про людину-проблему.
В суботу з роботи повернувся пізно. У ліфті пахло освіжувачем, хтось нещодавно курив. Піднявся на четвертий зверху двічі гримнуло. Не як ремонт, а як падіння. Потім жіночий голос, трохи приглушений, але чіткий:
Тримайся зараз…
Я зайшов на пятий. Біля дверей Валентини Ярославівни у дверному вічку горіло світло, смужка під дверима була яскравою. Я постукав.
Хто? напружено.
Сергій, із четвертого. У вас усе…
Двері прочинились на ланцюжку. Валентина Ярославівна у халаті, на щоці червона пляма, ніби щойно витерла обличчя мокрою рукою.
Нічого. Ідіть, сказала.
З квартири долинув хрипкий стогін.
Я не втримався:
Вам потрібна допомога?
Вона подивилась так, ніби я милостиню пропоную.
Не треба. Я всім даю раду.
Там людина…
Це мій брат. Лежачий. Відрізала швидко, як обрізала нитку. Ідіть.
Двері зачинились.
Я стояв на сходовому майданчику і відчував, як у мені борються два бажання. Перше піти, бо мене попросили. Друге залишитись, бо тепер чув надто багато, аби вже вдавати, що нічого не знаю.
Я спустився, але вдома не міг заснути. У голові крутились слова «лежачий». Уявляв, як він падає, як його підбираєш, як викликаєш швидку вночі, як тягаєш таз, воду, як зсуваєш ліжко, а сусіди слухають знизу і зляться.
На зібрання у Ніни Василівни йшов не з цікавості, а тому що відчував: якщо не піду, потім буде соромно. О сьомій вечора біля її дверей вже стояли люди: хто у тапочках, хто у куртці наче на хвилинку вибігли. Говорили напівпошепки, але всі були напружені.
Ніна Василівна посадила всіх на тісній кухні. На столі лежав аркуш із підписами, поряд роздруківка «режим тиші» та номери дільничного.
Ситуація така, почала вона. Ми більше не можемо терпіти. У нас діти, у нас робота. Я сама кожного ранку тиск міряю, бо вночі не сплю. Ми не проти людини, але є правила.
Я помітив, як вона зручно виголосила «не проти людини», й у декого це полегшення викликало.
Я вчора о другій ночі прокинулась, сказала молода жінка із шостого, темні кола під очима. Малий тільки заснув й тут гуркіт, ніби шафа впала. Я до ранку качала.
У мого тата після операції, додав чоловік у спортивній кофті. Не можна нервувати йому. Він чує й думає пожежа.
Треба викликати поліцію щоразу, перебила хтось. Хай фіксують.
Я слухав і розумів: вони не вигадують. Вони й справді виснажені. У цьому була сила їхньої правоти.
А хто з нею говорив? спитав я.
Я, відповіла Ніна Василівна. Вона хамить. Сказала: «Не подобається переїжджайте». І двері захлопнула.
Та вона завжди така, підхопила жінка з шостого. Якби ми маємо їй дякувати.
Я хотів сказати про брата, але зупинився. Не був певен, чи маю на це право. Мовчання теж вибір.
Може в неї щось почав я.
В усіх щось, обірвала Ніна Василівна. Але ми ж не гримимо.
У цей момент пролунав дзвінок. Ніна Василівна відійшла, і на кухню увійшла Валентина Ярославівна. У темній куртці, пригладжене волосся, у руках папка і телефон. До напруги додався ще дискомфорт.
Я так розумію, зараз про мене, сказала вона.
Ми обговорюємо ситуацію, підправила Ніна Василівна. Ви заважаєте.
Я, кивнула Валентина Ярославівна. Добре. Тоді слухайте.
Вона поклала на стіл папку й показала кілька аркушів довідки, якісь витяги. Поклала телефон.
Це мій брат. Перша група, інвалід після інсульту. Не ходить, не сидить. Вночі приступи. Задихається, падає з ліжка, якщо не встигаю. Кручу кожні дві години, аби не було пролежнів. Це не «меблі двигаю». Це я підіймаю дорослого чоловіка, він важчий за мене.
Говорила спокійно, але у голосі вібрувала втома. На її руках видно синці.
Швидку викликала тричі за місяць. Ось записи. Ось довідка, рекомендації лікаря. Я не зобовязана вам це показувати. Але ви підписи збираєте, ніби я тут клуб завела.
Хтось кашлянув. Жінка з шостого відвела очі.
Ми не знали, тихо сказала вона.
Бо не спитали, кинула Валентина Ярославівна. Ви писали на дверях. Ви в чаті поливали. Які «заходи»? Щоб я його на сходи виставила?
Ніхто не казав такого, зашипіла Ніна Василівна. Але є закон. Після одинадцятої тиша.
Закон, криво всміхнулась Валентина Ярославівна. Добре. Хочете по закону? Я буду щоразу дзвонити і швидку, і поліцію, хай фіксують, як я людину підіймаю. Кожен раз підписуєте, що чули будете свідками?
Тепер нам терпіти? зірвався чоловік у кофті. Я відчув: він теж на краю. Мій тато хворий, уже ж казав! Я не можу щоночі слухати, як хтось падає.
А я можу? прямо глянула Валентина Ярославівна. Думаєте, мені легко? Думаєте, я не хочу спати?
Повисла тиша. В той момент я хотів сказати щось просте, та не було простого.
Ніна Василівна вже спокійніше:
Валентино Ярославівно, людям важко. Якби ви попередили
Попередити що? Що мій брат може померти? Я не вмію просити. А нема й у кого.
І я раптом зрозумів: це правда. Ми були поруч, але не разом. Ми були просто дверима.
Давайте без сварки, нарешті сказав я. Голос прозвучав якось хрипко. Ми або остаточно розірвемося, або спробуємо хоч щось змінити.
Погляди звернулися до мене. Не люблю бути у центрі подій, але вже було пізно ховатися.
Я не підписував, продовжив. І не буду. Бо це ж не вирішення, а ворогування. Але й ігнорувати шум теж не можна. У людей здоровя.
Ніна Василівна затисла губи.
Ваші ідеї? спитала.
Я згадав, як уночі стояв і чув стогін.
По-перше, кажу, домовимось про зв’язок. Валентино Ярославівно, якщо вночі щось трапляється й буде шумно, зможете в чат написати коротко: «Швидка» або «Приступ»? Не пояснювати, просто щоб люди знали, що це не ремонт.
Не зобовязана, а тоді затримала погляд на мені. Добре. Якщо зможу.
По-друге… звернувся до всіх. Якщо хтось чує сильний гуркіт, замість «до поліції!» спершу зателефонуйте їй чи постукайте: раптом треба допомога. Якщо не відповідає тоді вирішуйте.
А якщо вона знову нахамить? спитала мама з шостого.
Ви знатимете, що зробили по-людськи, відповів. Це важливо не для неї, для себе.
Ніна Василівна фыркнула, але не заперечила.
І ще, глянув на Валентину Ярославівну, можна подумати про килимки, гумові накладки на крісла, відсунути ліжко від стіни. Я допоможу, якщо треба.
Вона довго мовчала. Потім тихо:
Ліжко не рухається. Там підіймач саморобний, я кріпила до рами. Килимки спробуємо. І ще зупинилась. Якщо хтось може вдень посидіти трохи, щоб я сходила до аптеки…
Замовкла. Хтось порухався.
Я можу у середу, несподівано озвалась жінка з шостого. Почервоніла, неначе соромно. У мене мама дитину побуде, а я зайду.
Я теж, буркнув чоловік у кофті. Тільки не вночі. Вдень допоможу.
Я відчув: напруга трохи спала, хоча й не зникла.
Ніна Василівна взяла лист.
І що з цим?
Я подивився на знайомі прізвища й сусід по майданчику з підписом там.
Я за те, щоб якнайшвидше зняти. А кому треба хай пише заяву з конкретною датою, а не мовляв «вжити заходів».
Проти порядку? з викликом.
Я за порядок. Але не за те, щоб порядок був ломакою.
Валентина Ярославівна підняла очі.
Заберіть, сухо попросила. Не хочу, щоб над моїм прізвищем стояли хрести.
Ніна Василівна поволі склала аркуш і сховала. Я не зрозумів із поваги чи просто вже не було колишньої впевненості у більшості.
Після зборів розходилися мовчки. На сходах хтось пробував пожартувати, але жарта не вийшло. Вийшовши на майданчик, я опинився поряд з В.Я.
Ви даремно влазите, ніби дорікаючи.
Можливо, відказав я. Але не хотів робити скандалу з поліцією.
Все одно буде. Як йому погіршає.
Хотів запитати, як звати брата, але не наважився. Тільки сказав:
Як треба буде, стукайте. Знаєте, що я поряд.
Вона кивнула, не глянувши.
Наступного дня аркушу вже не було. Проте у чаті обговорили новий порядок: у разі екстреного випадку Валентина Ярославівна пише в чат, а хто може вдень підмінити записується. Мене здивувало слово «графік» наше ОСББ так організовано рідко жило. Але за годину в чаті зявились повідомлення: хтось зможе у понеділок, хтось у пятницю. Дехто мовчав.
У першу ж ніч гуркіт знову був. Я прокинувся від удару, як від поштовху в груди. На годиннику 02:17. За кілька хвилин у чаті «Приступ. Швидка їде.» Без смайлів і виправдань.
Я слухав, як зверху бігають, грюкає дверима. Уявив, як Валентина Ярославівна утримує брата. Дратування не зникло, але додалося інше тяжке й тихе.
Вранці у ліфті зустрів Ніну Василівну. Вона виглядала зморено.
Що, сказала, знову шуміли.
Швидка приїжджала, відповів я.
Бачила. Не знала, що так у неї. Але все одно Я не сплю, Сергію. Серце болить.
Я кивнув. Серця її я не скасовував.
Може, беруші? промовив, і самому ніяково стало.
Беруші втомлено всміхнулась. Дожилися.
Через кілька днів я піднявся до Валентини Ярославівни з пакетом принесів гумові накладки й щільний килим. Вона відчинила одразу, мов чекала. У квартирі пахло ліками та чимось кислим, як у лікарні. У кімнаті ліжко біля стіни, на ньому худий, нерухомий чоловік із затуманеним поглядом. Поруч саморобна конструкція з ременів і труби. Я зрозумів, чому ліжко не рухається.
Ось, кажу, під ліжко підкласти буде менший шум. І на табурет.
Табурет гримає, коли ставлю таз, знітилась. Руки…
Подивилась на долоні: у тріщинах.
Я мовчки допоміг, обережно підкладав килимок, слідкував, щоб не зірвати кріплення. Валентина Ярославівна стояла поруч, дивилася.
Дякую, цього разу прозвучало інакше.
Я вже йшов, коли задзвонив її телефон. Взяла слухавку, послухала, обличчя потемніло.
Ні, не можу зараз, кудись відмовляла. У мене… так, ні…
Поклала слухавку, подивилась на мене.
Соцзахист. Сказали, доглядальниця дві години в тиждень, та й то черга. А мені треба щодня.
Я не знайшов, що відповісти. Й усвідомив: їхній «графік» це лиш латка.
Увечері у чаті хтось написав: «А чому ми повинні допомагати? Це її родина. Оформлюйте як слід». Відповідей було багато, і не всі злостиві. Хтось пояснював, що це роками, хтось ставив крапки.
Я прочитав і промовчав. Втома зявлялась не від самої Валентини Ярославівни, а від того, що будь-яка підтримка миттю стає суперечкою про справедливість.
Через кілька днів на першому поверсі зявився новий аркуш. Не «вжити заходів», а проста таблиця: дні, години, прізвища. Знизу телефон Валентини Ярославівни й примітка: «Вночі якщо екстрено, пишу в чат. Якщо хтось зможе допомогти підняти чи зустріти швидку відгукніться». Аркуш висів рівно.
Мені було дивно бачити цей аркуш так само, як було неприємно бачити той із підписами. Але ця неприємність уже інша ніби підїзд визнав: тут за стіною біда, однак і біду вписали в розклад.
В одну з ночей я таки піднявся нагору. Гуркіт був дужий, почув, як Валентина Ярославівна тихо лаялась, не на людей, а на тіло, що не слухається. Я постукав. Відчинила без ланцюжка.
Допоможи, сказала коротко.
Я увійшов, зняв черевики. На ліжку той самий брат, важко дихає. Ми разом піднесли його, я рахував про себе, руки тремтіли. Валентина Ярославівна не плакала, не дякувала просто поправила подушку, перевірила, як дихає.
Коли вийшов у підїзд, почув, як на сходах хтось тихо визирнув. Потім двері зачинились. Ніхто не вийшов, не крикнув. Підїзд затамував подих.
Вранці зустрів сусіда з підписом Віктора із сусідньої.
Слухай, почав, я тоді підписав. Бо реально діставало. Але не знав. Я б не
Я зрозумів, відказав я. Уже не важливо, знав чи ні. Головне, що далі.
Він кивнув, але впертість у рисах обличчя лишилась як у людей, що не люблять визнавати помилки навіть перед собою.
Компроміс діяв. Недосконало, але діяв. Вночі у чаті іноді «Швидка» або «Падає». Сердиті повідомлення в другій ночі стали рідкістю, більше зранку. Дехто реально заходив удень, хтось зникав після разу. Таблиця Ніни Василівни мала вже й порожні клітини.
Я помітив, що на майданчиках поменшало випадкових розмов. Вітались обережніше, ніби кожне слово могло стати іскрою. Загроз на дверях уже не висіло, але й легкої атмосфери не повернути навіть коли обговорювали лампочку, в голосі звучало: «аби не знову».
Одного разу ввечері я зустрів Валентину Ярославівну біля ліфта. В руках у неї були ліки, термос. Обличчя сіре від втоми.
Як він? спитав.
Живий, відказала. Сьогодні спокійно.
Піднялись разом. На четвертому я вийшов і озирнувся.
Якщо що стукайте.
Вона кивнула й додала:
Я тоді на зборах Я не хотіла вас всіх
Не підшукала слів і махнула рукою.
Я зрозумів, відповів я.
Двері ліфта зачинились, і я залишився сам на майданчику. Відчинив двері, зняв куртку, поставив взуття на килимок. Квартира була тиха. Син у навушниках, мати з Рясного питала телефоном, коли я приїду.
Я глянув на екран, потім на двері, за якими сходи. Подумав про ці аркуші один із підписами проти, другий з прізвищами тих, хто прийде на годину. Й між ними менше відстані, ніж між сусідами, що живуть крізь стіну.
У чаті цього вечора зявилося нове: «Дякую тим, хто допоміг сьогодні. І прохання не обговорювати особисте. Якщо питання в особисті». Повідомлення швидко загубилось під темами про сміття й ліфт.
Я вимкнув телефон і пішов ставити чайник. Знав, що вночі можу знову прокинутись від удару. І що тепер, прокинувшись, думатиму не тільки про свій сон. Це не робить мене кращим. Просто робить мене учасником.
