Донька, якої ніколи не було
— Може, досить стогнати?! На нас уже з сусідніх столиків позирають. Добре, що моїх друзів тут немає, а то я б, певно, зі сорому згорів! — сказав Кирило, наділений зарозумілістю і з певним роздратуванням.
— Кирило, навіщо… — ледве промовила дівчина, що сиділа напроти, і почала ще гірше плакати.
— Знову відчай! Про що ти взагалі говориш? Чи ми, може, домовлялися про дитину?! Познайомилися на пару місяців і вистачить! — Кирило закричав так, що люди, які сиділи в кав’ярні за сусідніми столиками, почали дивитися.
— Що ти таке кажеш? Ми ж одне одного любимо! Ти зізнавався мені у почуттях! Ти говорив… — Аліна не встигла докінчити фразу, як Кирило її перебив.
— Слухай, хай буде досить… говорив… не говорив… Я через кілька днів їду в Америку з батьками. Мы вже і дім тут продали, тато все активи перевів. Так що, як кажуть, адьйос, малечо! — молодий чоловік сказав ці слова і знову подивився на плачу дівчину.
— Кириле… — тихо і повільно промовила вона, намагаючись стримати сльози, що зрадницьки текли з її очей.
— Офіціанте, можна рахунок?! Скільки ще чекати?! — Кирило підняв руку вгору, жестом вказуючи офіціантам, що йому потрібно розрахуватись якнайшвидше.
Офіціанти забігали, Кирило махнув на них рукою, дістав з гаманця кілька складених навпіл купюр і неакуратно кинув їх на столик.
— Отже так! Я вже запізнююсь, твої істерики мені набридли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого такого не говорив! Я пішов, якщо хочеш, можеш ще замовити собі щось, тут достатньо, — сказав Кирило, жестом вказавши на гроші, і попрямував до виходу.
Аліна дивилася йому вслід, закривши обличчя руками, і почала плакати ще гірше. За кілька хвилин до столика підійшов офіціант. Молодий чоловік забрав гроші зі столу і почав прибирати чашки з-під випитої кави.
— Вам ще щось потрібно? — ввічливо запитав офіціант.
— Ні. Дякую. — сказала Аліна тихо, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима.
Вона повільно підвелася, узяла зі стільця свою сумочку та теж вирушила до виходу. Автомобіля Кирила біля кав’ярні вже не було. Він поїхав.
Аліна вийшла з кав’ярні, і свіже повітря діяло на неї заспокійливо. Сльози висохли, і більше не текли по щоках. Той факт, що вона ще кілька хвилин тому плакала, свідчив лише про опухлі повіки. Дівчина машинально дістала з сумочки маленьке дзеркальце і вологу серветку, щоб прибрати розмазану туш, і пішла геть від нещасної кав’ярні.
Додому йти не хотілося. Дівчина завернула в невеликий сквер, де ще в школі любила гуляти з однокласниками.
Сівши на лавочку, вона відразу згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, і все життя ще попереду. А проблеми… З усіх проблем єдиною була лише скасована дискотека в найближчу суботу та двійка з географії. А тепер! Моя життя котиться до пекла! Що тепер робити?! Викидати дитину чи народжувати, щоб уже через кілька місяців стати матір’ю-одиночкою, виховувати дитину самій та працювати на двох роботах, адже інакше просто не прогодуєш!» — подумала Аліна, і сльози знову зрадницьки полилися з її очей.
— Дівчино, у вас що-небудь трапилося? Можу чимось допомогти? Ось візьміть хусточку, будь ласка. — вона почула приємний чоловічий голос і побачила руку, що протягла їй паперову хусточку.
Аліна взяла хусточку, а потім підняла голову і подивилася на того, хто запропонував допомогу.
— Альона! Ти?! — з захопленням закричав чоловік.
— Толик… — розгублено промовила Аліна і спробувала встати з лавочки.
Толик миттєво обняв її, постійно повторюючи:
— Альона! Альона! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці запитував про тебе маму!
Через кілька секунд він нарешті відпустив дівчину з обіймів.
— А ти чому тут сидиш одна, плачеш?
— Так ось йшла мимо, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки, і накатило… — Аліна вигадала цю історію на ходу, щоб не розкривати справжні причини свого душевного стану.
— Ясно. Ти все ще така ж вразлива, як раніше! І все ще така гарна, навіть ще красивіша!
Дівчина подивилася на колишнього однокласника і усміхнулася.
— Альона, а пішли в кав’ярню. Я знаю, тут неподалік є кав’ярня, посидимо, побалакаємо. — Анатолій вказав рукою в бік того самого закладу, з якого Аліна тільки що вийшла, заливаючись слізьми. Зрозуміло, що повертатися туди їй абсолютно не хотілося.
— Слухай, давай не в кав’ярні. Може, прогуляємося тут і потім у парк? Морозиво поїмо. Погода гарна. — запропонувала Аліна.
— Ну давай. — усміхнуся сказав Толик.
Вони гуляли парком кілька годин, згадували шкільні роки. Аліна на цей час навіть забула про Кирила та свою непередбачену вагітність.
— А ти все ще не одружений? — обережно спитав Толик.
— Ні. Не склалося. — багатозначно відповіла дівчина.
— Так само і в мене не склалося. — не то радісно, не то безнадійно відповів Толик.
Аліна та Толик почали зустрічатися ще в школі. Тоді всі називали їх «нареченим і нареченою», батьки вже потроху готувалися до весілля.
Але все змінила банальна, багатьом до болі знайома ситуація. Анатолія на рік забрали в армію. Аліна чекала його півроку, а потім зрозуміла, що закохалася.
Антон, так звали нового коханого, спочатку красиво доглядав за Аліною. Вона думала, що ось-ось хлопець зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть стали жити разом. Але щось у відносинах було не так. Одного разу Аліна застала Антона з іншою. Він просив вибачення, але дівчина вирішила, що такі відносини їй не для чого.
Кілька місяців Аліна жила в пригніченому стані, намагаючись забути про зраду. Потім вона зустріла Кирила. Дивним чином ситуація повторилася. Аліна щиро закохалася в галантного молодого чоловіка. Він красиво доглядав за нею, дарував дорогі подарунки. Аліна знову повірила у справжні почуття, була готова створити сім’ю. Але для самого Кирила все відбувалося не більше ніж розвага. Як тепер виявилося, на момент початку відносин Кирило вже знав про свій швидкий переїзд до США. Йому потрібно було просто з кимось весело провести час. Для цієї мети він і вибрав прехорошу Аліну.
Толик не сердився на дівчину за те, що не дочекалася. Він завжди був людиною раціональним і розумним. Про своє рішення Аліна повідомила йому в листі. Відповів він лише побажав їй щастя. Однак повертатися після служби в рідний місто не захотів, поїхав до Москви та планував там залишитися назавжди.
У столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрічався з дівчиною, знайшов роботу. Особисте життя не склалася, на підприємстві відбулося скорочення кадрів, під яке Анатолій потрапив, як останній влаштований співробітник. Не довго думаючи, хлопець вирішив повернутися до рідного міста. На відносини з Аліною він не сподівався, тому що був впевнений, що вона вже давно вийшла заміж.
А тут виявилося, що доля приготувала Толикові такий неймовірний сюрприз. Його улюблена дівчина не лише не заміжня, але й ще й вільна від відносин. Звичайно, що Толик вирішив скористатися наданим шансом.
…З моменту їх зустрічі в сквері пройшло два місяці. Толик і Аліна почали зустрічатися. Хлопець щиро насолоджувався всім, що відбулося в його житті за останній час. Аліна теж зрозуміла, що досі закохана в Толика. Спокою їй не давало лише те, що під серцем вона носила чужу дитину. Кожного разу, готуючись до побачення, вона розуміла, що ці відносини приречені.
Толик в черговий раз запросив кохану до ресторану. Вони пообідали, а потім хлопець витягнув з кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.
— Ну що, ти згодна вийти за мене і, як кажуть, все життя разом у горі та радості? — усміхнено спитав Толя, впевнений, що кохана погодиться.
— Ні. — сказала Аліна і опустила очі.
— Як це ні? Чому ні, Аліно? Ми ж любимо одне одного! Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.
Минули десять років…
— Мамо, а хто сьогодні забере мене з продленки. Ти чи тато? — запитала Лада за сніданком.
— Не знаю. Ввечері подивимося, доню. — відповіла Аліна, пакуючи чоловікові бутерброди.
— А ми з мамою разом за тобою приїдемо! І йдемо в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толик, увійшовши на кухню.
— Ура! Тато! Ура! В кіно… — закричала щаслива Лада.
— Їж, а то в школу запізнишся.
Толик подивився на дружину, яка нервово набирала на екранній клавіатурі у смартфоні.
— Це що, знову він? — запитав він Аліни.
— Так. Толю, він пише, що через суд забере Ладу і повезе до Америки. — сказала Аліна і заплакала.
— Це потрібно припинити. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
— Ні, Толю. Я за тебе переживаю.
— Все буде добре. Ладо, ти готова? Пішли!
Анатолій з донькою вийшли з під’їзду.
— Опа! Так от до кого Алька пішла! Колишній наречений! — сказав Кирило, який стояв біля під’їзду.
— Ладо, йди в машину. Мені потрібно поговорити з дядьком.
Дівчинка слухняно пішла і сіла на заднє сидіння.
— Значить, Алька тебе, як олень, обманула. Ти хоч в курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї був запасним варіантом і все. — лукаво сказав Кирило. — А любить вона мене!
— Значить так! З Аліною ми любимо одне одного. Я виховую свою дитину. А ти був найбільшою Аліною помилкою, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я більше тебе не бачив! Або буде гірше…
З цими словами Толя штовхнув Кирила. Той захитався, але втримався на ногах.
— Тато, ти скоро? Запізнимося в школу!
— Іду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід автомобілю, що від’їжджав, і розумів, що зазнав поразки. Сам собою напрошувалося питання — чи потрібно йому боротися? Боротися за любов, якої не існує. І за доньку, якої
у нього ніколи не було. І не буде…
Ввечері він вилетів, і більше ніколи не повертався до рідного міста. Іноді потрібно поставити крапку, хоча й хочеться продовження…
