**Щоденник**
Вечір був холодний, коли на порозі з’явився дільничний:
— Добривечір, громадяни. Сусідка знизу скаржиться на шум із вашої квартири. Дозволите зайти?
— Так, заходьте, — тремтячим голосом відповіла Олеся. — Тільки зараз дитину заспокою.
Насправді ж Олеся тремтіла не через візит мусора, а через те, що чоловік знову її побив. Цього разу — за те, що вона вилила всю горілку в унітаз. Коли Данило побачив це, лють його не знала меж:
— Я мужик, маю право розслабитись після роботи! Ти сидиш у декреті, відпочиваєш, а я на будівництві горбачусь! Іди купи ще пляшку!
— Не піду, — відповіла Олеся. — Ти щодня п’яний, а син тебе вже боїться. Тарасику лише рік, а він уже надивився досить! Годі пити, Данило!
Під крик дитини він знову вдарив її. Шум почула сусідка Ганна Іванівна і, як завжди у таких випадках, викликала поліцію.
А Ганна Іванівна була жінкою з характером. Не те щоб її не любили — її терпіти не могли. На кожного із сусідів у неї знаходилась скарга. І не лише в поліцію — ще в адміністрацію, ЖЕК і навіть до опіки.
— Мені здається, мати з п’ятої квартири зовсім не годує Ваню. Такий худий, ходить, як обірванець, — дзвонила вона в опіку. — Перевірте їх, мати виглядає занадто щасливою, мабуть, колеться або гірше.
Співробітниця опіки пообіцяла розглянути скаргу. А мати, яка дотримувалася з Ванькою дієти через зайву вагу, була в шоці, коли до неї завітали з перевіркою.
Але Ганну Іванівну це не хвилювало. Вона не спілкувалася з сусідами, бо колись давно до неї вдерлися грабіжники. Вони викрали гроші, які вона з чоловіком збирали на «Запорожець». Чоловік тоді загинув, захищаючи сімейні заощадження, і з того часу вона нікому не вірила.
— Заберіть за своєю собакою! — кричала вона на молодого сусіда.
— Самі збирайте, стара перечниця, — огризнувся той.
Великий пес загарчав на неї, і Ганна Іванівна, похапцем відступивши, затаїла образу.
Наступного ранку той самий сусід знайшов під дверима свого під’їзду «подарунок» від її собаки.
— Йоб твою мать! — вигукнув він, відчищаючи нові кросівки.
А за шторами сміялася задоволена Ганна Іванівна. Після цього тротуари біля будинку стали чистіші.
— Так що тут відбувається? — дільничний оглянув квартиру, де маленький Тарасик ревів у ліжечку.
— Нічого, — буркнув Данило. — Футбол дивився, голосно вболівав.
Олеся підтримала його брехню, знаючи, що інакше буде ще гірше. Дільничний зідхнув: завжди так — жертви захищають насильників, а потім пізно.
— Ну добре, попередження, — сказав він. — Але наступного разу — штраф.
Коли поліцейський пішов, Данило прошипів:
— Наступного разу приб’ю так, що й не скригнеш.
А Олеся стояла, тримаючи сина, і проклинала день, коли вийшла за нього заміж.
Коли вона втекла від нього вночі, виявилося, що єдиною, хто їй допоміг, була Ганна Іванівна.
— Живи у мене, — сказала вона. — Потім разом заберемо речі.
За кілька днів Данила заарештували за напад на колегу Олесі. Вона змінила замки, подала на розлучення і почала нове життя.
А сусіди тепер казали не «шльондра», а «наша тітка Ганя».
*Життя вчить: іноді там, де чекаєш підступи, знаходиться порятунок.*
