Записка на холодильнику
Оксана Василівна прокинулась о пів на сьому, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник працював безвідмовно вже сорок років. Встала, натягнула халат і поплелася на кухню ставити чайник.
На холодильнику білів папірець, прикріплений магнітиком у вигляді сонечка. Дивно, учора ввечері його там не було.
Оксана Василівна зняла записку й увімкнула світло. Почерк незнайомий, корявий, наче писала людина непризвичаєною рукою.
«Оксано Василівно! Пробачте за клопіт. Я ваша сусідка з квартири навпроти. Звуть мене Дарина. Мені дуже незручно, але більше ні до кого звернутися. Чи можна попросити у вас трохи цукру? Обов’язково поверну. Квартира 32. Дякую велике. Дарина Петрівна Верес.»
Оксана Василівна нахмурилася. Сусідка з тридцять другої? Але там живе сім’я з дітьми, Коваленки. Вона точно знала всіх мешканців під’їзду напам’ять, адже була старою будинку вже десять років.
Чайник засвистів. Вона відклала записку й приготувала сніданок. На серці було неспокійно. Як ця Дарина потрапила в квартиру? І чому вона не чула, що Коваленки виїхали?
Після сніданку Оксана Василівна вдягнулася й вийшла у під’їзд. Постояла бля тридцять другої, прислухаючись. Тиша. Жодних дитячих голосів, жодного шуму. Лише тихе дзижчання телевізора.
Вона нерішуче натиснула дзвінок.
— Хто там? — почувся сипучий жіночий голос.
— Оксана Василівна із тридцять третьої. Ви записку залишали про цукор?
Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині виглянуло зморшкувате обличчя й насторожене око.
— Це ви Оксана Василівна? — недовірливо запитала незнайомка.
— Я. А ви Дарина Петрівна?
— Так, так. Заходьте, будь ласка.
Ланцюжок розщілкнувся, двері відчинилися. Оксана Василівна увійшла в квартиру й здивувалася. Обстановка була зовсім інша. Жодних дитячих іграшок, яскравих шпалер чи сімейних фото. Усе скромно, чисто, але дуже старомодно.
— Сідайте, будь ласка, — жінка показала на диван. — Чаю бажаєте?
— Дякую, не відмовлюся.
Оксана Василівна розглядала господиню. Дарина Петрівна виглядала на сімдесят, може, трохи більше. Сиве волосся акуратно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі живі, уважні.
— Пробачте за клопіт, — почала Дарина Петрівна, метушачись із чайником. — Цукор закінчився, а в магазин йти страшно. Ноги зовсім не слухаються.
— Нічого страшного. Але скажіть, а де ж Коваленки? Вони що, виїхали?
Дарина Петрівна завмерла з чашкою в руках.
— Коваленки? Не знаю жодних Коваленків. Я тут давно живу.
— Як давно?
— Та вже років п’ятнадцять, мабуть. А може, й більше.
Оксана Василівна відчула легке запаморочення. П’ятнадцять років? Неможливо. Вона ж бачила Коваленків буквально минулого тижня. Мати везла у візку молодшу доньку, а старший син біг поруч.
— Дарино Петрівно, а як ви записку на мій холодильник прикріпили? Я ж двері на замок зачиняю.
Літня жінка збентежено моргнула.
— Записку? Яку записку?
— Ну ту, що ви вранці залишили. Про цукор.
— Я жодної записки не залишала. Що ви таке кажете?
Оксана Василівна дістала з кишені той злощасний папірець і показала сусідці.
— Ось ця записка. Тут же ваше ім’я написано.
Дарина Петрівна взяла папірець, довго розглядала його, водячи пальцем по рядках.
— Не знаю, — нарешті сказала вона. — Не моя. Я такого не писала.
— Але тут же написано — Дарина Петрівна Верес.
— Так, Верес — це моє прізвище. Але записку я не писала. Може, хтось пожартував?
Оксана Василівна відчувала, що губиться у цій історії. Сусідка здавалася щирою, але хто ж тоді міг написати записку? І як її прикріпили до холодильника?
— Знаєте що, — сказала вона, підводячись, — я принесу вам цукру. А записку залиште собі, може, щось згадаєте.
— Дякую велике. Ви дуже добра.
Оксана Василівна повернулася до своєї квартири з ще більшою кількістю запитань. Насипала цукру в банку й понесла сусідці.
— Дарино Петрівно, а можна я вас дещо запитаю?
— Звичайно, питайте.
— Ви пам’ятаєте сім’ю Коваленків? Чоловік, дружина, двоє дітей. Вони жили в цій квартирі.
Літня жінка задумливо похитала головою.
— Ні, не пам’ятаю. Хоча… Постійте. Здається, раніше тут хтось жив. Але я погано пам’ятаю. Голова вже не та.
— А ви з кимось із сусідів спілкуєтесь?
— Та майже ні з ким. Усі молоді, працюють, коли їм із старою розмовляти. Тільки дядько Іван із першого поверху іноді заходить, продукти приносить.
Оксана Василівна знала дядька Івана. Іван Степанович жив у під’їзді з самого початку, він міг би все пояснити.
— Дякую за цукор, — сказала Дарина Петрівна. — Я обов’язково поверну.
— Та неОксана Василівна пішла до дядька Івана, але він лише заплющив очі й прошепотів: «Вони ж померли років десять тому в пожежі, а ти їх бачиш, бо вона приходить за тобою…»
