Олег Шевченко вийшов із пропускної колишнього підшипникового заводу, стиснувши в кишені розрахунковий лист. Ворота, на які він приходив тридцять два роки, стояли порожні, наче дірка в знайомому маршруті. На тополях над Дніпровським каналом блищали жовті листя, вітер їх здирає і заносить вздовж паркану. Олег вже знав, що завтра сюди ніхто не прийде, охорона залишиться лише до кінця місяця, поки вивозять обладнання.
У невеличкій однокімнатній квартирі на шостому поверсі його чекала чашка охолодженого чаю і тиша підїзду. Сів за стіл, розклав рахунки: газ, інтернет, фонд капітального ремонту. Запасів вистачало на місяцьдва, потім треба вирішувати, чим платити. Державна служба зайнятості обіцяла «підвищений захист передпенсіонерів», а в трудовій книжці токарзаготівник не вражали місцевих роботодавців. «Відрахування високі, вибачте», часто повторювали вони ввічливо.
Через тиждень Олег прийшов у центр зайнятості. Консультант поправив бейджик і монотонно перерахував «варіанти перенавчання для громадян 55+»: охоронець, комплектувальник на складі, вулийник. У папці лежала блискуча листівка з дрібним шрифтом про пільги 2024 року. Захищають захистом, а вакансій нуль. Олег вийшов на вулицю, не знаючи, куди йти, і піджив до набережної. Там групка підлітків слухала екскурсовода з обласного центру, який розповідав про деревяний склад купця Липинського. Олег зрозумів, що знає про склад більше: його прадід возив туди шпали, доки пожежа 1916го не зруйнувала будівлю.
Вечором він дістав зі шкафа старий сімейний архів: листівки, жовклуваті фотографії, записки діда. Листи пахли сухим папером і пилом. У одній записці дід малював маршрут від залізничного вокзалу до маслобойні: «з веховими столбами через Ратницький яр». Олег пробіг очима і відчув легке хвилювання. А що, як показати місто так, як його памятають старі двори, без пафосу, а щиро?
Подати заявку на атестацію можна до березня, без особливого інтересу сказала співробітниця відділу туризму, розгортаючи брошуру. Після цього працювати гідом без посвідчення заборонять, закон державний. Програми є, а місць у нас мало.
Олег простяг попередній план прогулянки: Вокзал, Липинський спуск, Кожевенна струмка. Жінка кивнула, не піднімаючи очей: Залиште, розглянемо. Через десять хвилин він уже стояв у коридорі, розглядаючи облуплені стіни. Листок з маршрутом залишився на столі, притиснутий степлером.
Наступного дня Олег вийшов у місто з нотатником. Біля хлібного кіоска колишній зварник Федір продавав яблука з дачі. Плануєш екскурсії? хихнув він. Людям треба робота, а не історії. Олег все одно записав: «Кіоск стоїть на місці пожежної колонки 1890х, фундамент камяний перевірити». Запис виглядав тьмяно, але кожен рядок наповнював день змістом.
До сутінків Олег дістався бібліотеки на вулиці Сотній. Читальний зал відкривали до девятнадцятої. Старша бібліотекарка Любов Петрівна показала полицю «Краєзнавство», зітхнувши: Беруть рідко, лише студенти, і то за розкладом. Олег поринув у підшивки: звіт міської ради 1914 року, альманах «Ріка та пристань». Дати і прізвища розсипалися зі сторінок, іноді блискала деталь: міст, збудований заводськими артелями, існував лише два роки через паводок.
Через три тижні Олег знову прийшов до адміністрації. У руках щільний нотатник, вже заповнений. Замначальник управління культури переглянув перші сторінки і поглянув на телефон: У нас маршрут «Історичний центр» давно схвалений, бюджет розписаний. А ваші факти цікаві, проте спершу оформіть гідське посвідчення. Спробуйте навесні, якщо фінансування продовжать. У коридорі Олег відчув суміш розчарування і нової упертісті. Якщо не заважають шукати хай шукає далі.
У листопадову ранок, коли трава посіріла від інею, він зустрів у підїзді колишнього змінного майстра, Нечаєва. Той вирушав на будівництво підсобником і спитав: Ще біжиш за книжками? Так, відповів Олег. Є речі, що не приносять прибутку, а допомагають жити. Нечаєв знизав плечима, проте запропонував: Давай, одолжу фотоапарат, може пригодиться.
У міському архіві пахло сирою штукатуркою і холодною вапном; батареї майже не гріли. Олег сидів у товстій куртці за столом із ДСП, листав газету «Пригірська життя» 1911 року. Колонки про ярмарки змінювалися нотатками про загублені гаманці. Олівцем він позначив довідку про запуск «конки» конної лінії від вокзалу до головної площі. У підручниках про це не писали. Можливо, лінія була занадто коротка, щоб її запамятали, та цей крихітний штрих уже змінював картину.
Вдома ввечері закипіло чайник, а на екрані ноутбука мигав рахунок за професійні курси: чотирнадцять тисяч гривень, навіть зі субсидією дорого. Але думки про маршрут не відпускали. По радіо говорили, що регіон готовиться до снігу: перша декада грудня обіцяла мінус пять. Олег підняв комір і дістав зі шкафа стару папку для документів, щоб наступного дня нічого не переплутати.
Пятого грудня, коли над площею кружляли перші рідкі сніжинки, він знову сидів в архіві, майже самотній. Архівіст виносив важку коробку з фотографіями дореволюційної промислової виставки. Олег обережно переглядав картки, доки погляд не спіткнув відбиток: блискучий павільйон, натовп у котелках, а на дальньому плані маленький вагон з написом «Лагунська лінія». Рейки тяглися до вокзалу, по тротуару йшов здоровий поліцейський. Він застиг. У жодному довіднику, ні в краєзнавчій монографії «Лагунської лінії» не згадувалось отже, саме він тримав у руках доказ першої, хоч і короткої, трамвайної гілки міста. Олег акуратно вклав фото в конверт, поклав у внутрішній кишеню. Тепер екскурсія має стартувати навіть якщо доведеться будувати все з нуля. Повернення до колишнього життя вже не було.
Поки трамвайна лінія мала лише одне доказування відбиток у конверті, Олег відчував, ніби несе по вулицях цілий вагон. Повернувшись з архіву, він не пішов одразу додому, а зайшов у бібліотеку: сканер там працював без нарікань, і Любов Петрівна не задавала зайвих питань. Через пять хвилин картка перетворилася на чіткий файл, а на екрані зявилася дата штампа «20 липня 1912 р.» Він ще раз порівняв рукопис «Лагунська лінія» з конкою, про яку читав раніше. Все збігалося.
Вечором Олег надіслав фото собі на телефон і виклав у міському чаті «Наш двір наше місто»: «Колеги, хтось чув про цю лінію?» Підписав обережно: «Збираю матеріали для екскурсії». Перші відповіді прийшли швидко смайлики, питання, один скептик написав: «Фотошоп». Але вже до ранку знайомий вчитель історії Толкачов попросив копію для шкільного гурту, а адміністратор пабліка запропонував коротку нотатку.
Через два дні заступник начальника управління культури, той же, що листав нотатник, подзвонив сам. Голос був натягнутий, та ввічливий: Ми хотіли б побачити оригінал. Олег погодився зустрітися у ратуші і прийшов з папкою. У приймальній пахло степлером і старим лінолеумом. Чиновник, поглядаючи на годинник, попросив залишити картку для «перевірки автентичності», проте Олег твердо відповів: Не можу залишити, можу показати і дати скан. Упертість спрацювала: йому запропонували записатися на найближче засідання атестаційної комісії вже 18 грудня. Без посвідчення, нагадали, брати гроші за екскурсію буде незаконно.
До комісії залишилася тиждень. Щоранку Олег згадував станки там кожна деталь лягала точно у паз. Тут пазів не було, а була логіка: чужі сумніви перекрити фактами. Він роздрукував маршрут, додав зупинку біля колишнього депо і подзвонив Нечаєву: Обіцяв фотоапарат? Пригодився б. У неділю, під тонким хрустом снігу, вони пройшли весь шлях від вокзалу до скверу, де колись сходили рейки. Нечаєв клацав затвором, ворочався, що руки мрякучі, а в кінці зізнався: Знаєш, цікаво ходити, коли є, що слухати. Ці слова гріли краще за рукавички.
Комісія зібралася в актовій залі технікуму: троє експертів, один представник області і дюжина кандидатів. Олег тримав файл з фотографіями, сканами газет, випискою з архівного фонду. Спочатку питали формальне норми безпеки, права туриста, маршрутні листи. Потім кивнули: Покажи свою родзинку. Він розгорнув знімок «Лагунської лінії» і коротко пояснив, як гілку продлили лише на вісім кварталів, а після паводка розібрали, тому про неї майже не писали. Експерти переглянулися; одна жінка підказала: Цей сюжет може стати частиною муніципальної програми. Через півгодини оголосили підсумок: атестацію пройшли вісім кандидатів, серед яких Олег Шевченко. Тимчасове посвідчення ламінована картка з гербом регіону видавсь тут же.
Наступного ранку він прикріпив бейдж до куртки і розмістив оголошення: «Пішохідна екскурсія Трамвай, якого не було неділя, зустріч біля старого годинникового павільйону». Ціна символічна: сто пятдесят гривень з людини. До полудня записалося дванадцять мешканців, серед яких бібліотекарка, Толкачов з двома десятикласниками і, до здивування Олега, секретар того самого заступника культури. Сніг йшов дрібний, безвітряний, тротуар скрипів, коли група вирушила до першої зупинки.
Олег говорив рівно, майже так, як колись інструктував зміни перед запуском станків: чітко, без зайвих жестів. Показував фото колишньої торгівельної площі, розповідав, як коні тягли візки по рейкам, а хлопці підкидавали камінці, щоб пискало. Біля колишньої пожежної колонії він розкрив великий планшет з відсканованою карткою люб’язність Нечаєва. Толкачов охвильово вигукнув, секретар зняв коротке відео, школярі попросили тримати. Олег уперше за довгі тижні почув, як хтось шепоче сусіду: «Невже правда?». Цей шепіт звучав голосніше будьяких оплесків.
Після двогодинної прогулянки, під час гарячого чаю з термосу у кінці маршруту, Олег поставив на кришку смітника коробку для відгуків. Люди кидали купюри і монети, залишали телефони. Секретар міста коротко сказав: КВрешті-решт, Олег зрозумів, що його маленька, майже забута лінія стала новою ниткою, що зєднала покоління та дарувала місту нову історію, яку тепер можна розповідати з гордістю.
