Пішки новим маршрутом
Сергій Шаров вийшов із пропускного пункту колишнього підшипникового заводу в Дніпрі, стискаючи в кишені розрахунковий лист. Ворота, де він позначався тридцять два роки, стояли порожні, наче прогалина в звичному маршруті. На березах над канавою мимоволі блищали жовтогарячі листочки; вітер рвав їх і заносив вздовж паркану. Він знав: завтра сюди вже ніхто не прийде, охорона залишиться лише до кінця місяця, поки вивозять устаткування.
У однокімнатній квартирі на шостому поверсі його чекали охолоджений чай і тиша підїзду. За столом він розклав рахунки: газ, телефон, фонд капітального ремонту. Запасу вистачало на два місяці, потім треба буде вирішувати, чим платити. Державна служба зайнятості обіцяла «підвищений захист передпенсіонерів», проте записи в трудовій книжці токарзаводник не вражали місцевих підприємців. «Відрахувань багато, вибачте», ввічливо повторювали вони.
Через тиждень Сергій прийшов до центру зайнятості. Консультант підправив бейджик і монотонно назвав «варіанти перепідготовки для громадян 55+»: охоронець, комплектувальник на складі, дворник. У папці лежала глянцева листівка з дрібним шрифтом про пільги 2024 року. Захист захистом, а вакансій нуль. Вийшовши на вулицю, не знаючи, куди йти, він підходив до набережної Дністра. Там групка підлітків слухала гіда з обласного центру, який розповідав про деревяний склад купця Ладого. Сергій зрозумів, що знає про цей склад більше: його прадід возив туди шпали, доки пожежа 1916го не зруйнувала будівлю в попіл.
Вечором він дістав зі сховища старий сімейний архів: листівки, пачку пожовклих фотографій, записнички діда. Папери пахли сухим папером і пилом. У одній записці дід малював маршрут від вокзалу до маслобоїни: «з вірстовими стовпами через Ратничий яр». Сергій пробіг очима і відчув легке збудження. А що, як показати місто так, як його памятають старі двори, без пафосу, а чесно?
Подати заяву на атестацію можна до березня, без особливого захоплення сказала співробітниця відділу туризму, розгортуючи брошуру. Після цього працювати гідом без посвідчення заборонятимуть, закон державний. Програми є, та місць у нас мало.
Сергій простяг попередній план прогулянки: Вокзал, Ладогів спуск, Кожевенський струмок. Жінка кивнула, не піднімаючи очей: Залиште, розглянемо. Через десять хвилин він уже стояв у коридорі, розглядаючи облуплені стіни. Листок з маршрутом залишився на столі, притиснутий степлером.
Наступного дня він вийшов у місто з нотатником. Під хлібною кіоском колишній зварювальник Федір продавав яблука з дачі. Плануєш екскурсію? хмикнув той. Людям потрібна робота, а не історії. Сергій все одно записав: «Кіоск стоїть на місці пожежної колоні 1890х, фундамент камяний перевірити». Запис виглядав крихким, проте кожен рядок наповнював день сенсом.
До сутінків він дійшов до бібліотеки на вулиці Совєтської. У читальний зал впускали до девятнадцятої години. Старша бібліотекарка Любов Дмітріївна показала полицю «Краєзнавство», зітхнувши: Беруть рідко, лише студенти, і то за розкладом. Сергій поринув у підшивки: звіт міської ради 1914 року, альманах «Ріка і пристань». Дати і прізвища розбризкувалися по сторінках, іноді мерехтіла деталь: наприклад, міст, збудований заводськими артелями, існував лише два роки через паводок.
Через три тижні Сергій знову зайшов до адміністрації. У руках товста нотатка, уже заповнена. Заступник начальника управління культури переглянув перші сторінки і швидко поглянув у телефон: У нас маршрут «Історичний центр» давно схвалений, бюджет розписаний. А ваші факти цікаві, проте спершу оформіть посвідчення гіда. Спробуйте навесні, якщо фінансування продовжать. У коридорі Сергій відчув суміш розчарування й несподіваної впертості. Якщо не заважають шукати хай шукає далі.
У листопадове ранку, коли трава посіріла від інею, він зустрів у під’їзді колишнього змінного майстра, Нечаєва. Той вирушав на будову підпрацювати і спитав: Ще книжками бігаєш? Так, відповів Сергій. Є речі, що користі не дають, а живуть допомагають. Нечаев знизав плечима, проте запропонував: Допоможу фотокамеру одати, може пригодиться.
У міському архіві пахло сирою штукатуркою і холодною вапняком; радіатори ледве гріли. Сергій сидів у товстій куртці за столом з ДСП, листав газету «Приграничне життя» за 1911 рік. Колонки про ярмарки змінювалися нотатками про загублені гаманці. Він позначив олівцем виписку про запуск «конки» кінної лінії від вокзалу до головної площі. У підручниках про це не згадували. Можливо, лінія була занадто коротка, щоб її запамятати, проте вже цей крихітний штрих змінював картину.
Вдома ввечері закипіло чайниця, а на екрані ноутбука миготів рахунок за професійні курси: чотирнадцять тисяч гривень, навіть зі субсидією дорого. Проте думки про маршрут не залишали. По радіо говорили, що регіон готується до снігу: перша декада грудня обіцяла мінус пять. Сергій підняв комір і дістав зі сховища стару папку для документів, щоб наступного дня нічого не переплутати.
Пятого грудня, коли над площею кружляли перші, рідкі сніжинки, він знову сидів в архіві, майже самотній. Архіваріус виніс важку коробку з фотографіями дореволюційної промислової виставки. Сергій обережно переглядав картки, доки погляд не натрапив на відбиток: блискучий павільйон, натовп у котелках, а на дальньому плані маленький вагон з написом «Лагунська лінія». Рейки тягнулися до вокзалу, по тротуару йшов урочистий поліцейський. Він замер. У жодному довіднику та краєзнавчій монографії «Лагунська лінія» цього не було отже, саме він тримав у руках доказ першої, хоч би й короткої, трамвайної гілки міста. Сергій акуратно вкладав фото у конверт, кладучи його у внутрішній кишеню. Тепер екскурсія має розпочатися навіть якщо доведеться будувати все з нуля. Повернення до старого життя вже не було.
Поки існувало лише одне доказування відбиток у конверті, Сергій відчував, ніби несе по вулицях цілий вагон. Повернувшись з архіву, він не пішов одразу додому, а зайшов до бібліотеки: сканер там працював без нарікань, і Любов Дмітріївна не задавала зайвих питань. Через пять хвилин картка перетворилася на чіткий файл, а на екрані зявилася дата штампу «20 липня 1912 р». Він ще раз порівняв рукопис «Лагунська лінія» з конкою, про яку читав раніше. Співпадало.
Вечором Сергій переслав знімок собі на телефон і опублікував у міському чаті «Наш двір наше місто»: «Колеги, хтось чув про цю лінію?». Підпис зробив обережний: «Збираю матеріали для екскурсії». Перші відповіді прийшли швидко смайлики, питальні знаки, один скептик написав: «Фотошоп». До ранку знайомий вчитель історії Толкачов попросив копію для шкільного гурту, а адмін пабліка запропонував написати коротку нотатку.
Через два дні заступник начальника управління культури, той самий, що листав нотатку, подзвонив сам. Голос був напружений, та ввічливий: Ми хотіли б побачити оригінал. Сергій домовився зустрітись у мэрії і прийшов з папкою. У приймальні пахло степлером і старим лінеолеумом. Чиновник, поглядаючи на годинник, попросив залишити картку для «перевірки автентичності», проте Сергій рішуче відповів: Не можу залишити, можу лише показати та надати скан. Наполегливість спрацювала: йому запропонували записатися на найближче засідання атестаційної комісії вже 18 грудня. Без посвідчення, нагадали, брати плату за екскурсію буде незаконно.
До комісії залишилася тиждень. Щоранку Сергій згадував станки там кожна деталь вписувалася точно у паз. Тут пазів не було, а був логічний підхід: чужі сумніви перекрити фактами. Він роздрукував маршрут, додав зупинку біля колишнього депо і подзвонив Нечаєву: Обіцяв фотокамеру? Пригодиться. У неділю, під тонкий хруст снігу, вони пройшли весь шлях від вокзалу до скверу, де колись сходили рейки. Нечаев клацав затвором, скаржився, що руки морозять, а в кінці зізнався: Знаєш, цікаво ходити, коли є що слухати. Ці слова гріли краще, ніж рукавички.
Комісія зібралася у актовій залі технікуму: троє експертів, один представник області та дюжина кандидатів. Сергій тримав файл з фотографіями, сканами газет, випискою з архівного фонду. Спершу питали формальне норми безпеки, права туриста, маршрутні листи. Потім кивнули: Покажіть родзинку. Він розгорнув знімок «Лагунської лінії» і коротко пояснив, як гілку продовжували всього на вісім кварталів, а після паводка розібрали, тому про неї майже не писали. Експерти переглянулися; одна жінка підказала: Цей сюжет може стати частиною муніципальної програми. Підсумок оголосили через півгодини: атестацію склали вісім кандидатів, серед них Сергій Шаров. Тимчасове посвідчення ламінована картка з гербом області видали відразу.
Наступного ранку він прикріпив бейдж до куртки і розмістив оголошення: «Пішохідна екскурсія Трамвай, якого не було неділя, збір біля старого годинного павільйону». Ціна символічна: пятдесят гривень з особи. До полудня записалося дванадцять мешканців, серед них бібліотекарка, Толкачов з двома десятикласниками і, на подив Сергія, секретар того самого заступника культури. Сніг йшов дрібний, безвітряний, тротуар поскрипував, коли група рушила до першої зупинки.
Сергій говорив чітко, майже так, як колись інструктував зміни перед запуском станків: без зайвих рухів. Показував фото колишньої торгової площі, розповідав, як коні тягнули вагони по рейкам, а хлопці підкидавали камінці, щоб луною бриніло. Біля колишньої пожежної колонки він розгорнув великий планшет зі сканованою карткою любязність Нечаєва. Толкачов захопився, секретар зняв коротке відео, школярі попросили потримати камеру. Сергій уперше за довгі тижні почув, як хтось шепоче сусіду: «Невже правда?». Цей шепіт звучав голосніше будьяких оплесків.
Після двогодинної прогулянки, піджививши всіх гарячим чаєм з термоса у кінцевій точці, Сергій поставив на кришку смітника коробку для відгуків. Люди кидали купюри і дрібні монети, залишали телефони. Секретарка міста коротко сказала: Керівництво просило передати подяку і запропонувати включити маршрут у офіційний розклад навесніСергій підняв погляд і зрозумів, що його маленька мрія нарешті ожила.
