Цю історію мені розповіла давня знайома на ім’я Соломія. Сталося це не десь, а в тихому провінційному місті Ніжині — там, де кожна плітка розноситься швидше за пожежну тривогу. Але, признаюсь, навіть у мене мурашки пробігли по спині, коли я дізнався, через що довелося пройти одній жінці.
Подружжя Оксана й Тарас працювали в місцевій лікарні. Вона — педіатр з добрим серцем, він — хирург, що подавав великі надії. Жили складно, але щасливо. Двоє діток, затишна хатка, повага колег — здавалося, ідеальна родина. Звісно, після народження дітей клопотів прибавилося, але вони впоралися. Оксана пішла у декрет, Тарас продовжував працювати, вчитися, їздити на конференції.
І раптом, як грім серед ясного неба: він закохався. Не в акторку з телеекрану, не в випадкову знайому, а у свою колегу — молоденьку, честолюбну медсестру. Вони часто працювали разом, ділили зміни та нічні чергування. І в якийсь момент Тарас просто втратив голову.
Він метався між двома вогнищами, не знаючи, як зізнатися дружині. Весь час шукав «відповідний момент», а тим часом роман розгорався все сильніше. Зрештою, правда виплила — не без допомоги лікарнічних пліток, звісно. Оксана того ж вечора виставила його речі за двері. Сказала лише одне: «Ти зробив вибір — тепер живи з ним».
Тарас пішов. Він був збентежений, але до коханки все ж перебрався. Нова пасія тримала його міцно. Розважлива, наполеглива — вона й не думала його відпускати. А щоб остаточно прив’язати чоловіка, завагітніла. Та не одною дитиною — близнятами.
Оксана ж не змогла залишитися на роботі — бачити щодня вагітну «заміну» було нестерпно. Вона звільнилася і влаштувалася в поліклініку, де ніхто не знав подробиць її особистої драми. Там вона знову поринула у роботу — лікувала дітей і намагалася загоїти власне серце.
А потім — трагедія. Пологи закінчилися жахом. Молода медсестра не вижила, а діти — хлопчик і дівчинка — лишилися сиротами. Тарас, приголомшений горем, тримав на руках немовлят і не знав, що робити далі. Ночі він не спав, днями бігав від одного лікаря до іншого. Ні родичів, ні помічників — лише він і дві дитини.
На п’ятий день він прийшов до Оксани. Стояв у її під’їзді, тремтів від розпачу, на очах — сльози. Коли вона відчинила двері, він просто впав на коліна:
— Пробач мені. Я був дурнем. Врятуй мене. Врятуй їх…
Вона стояла мовчки. Довго. А потім впустила його додому. Разом із чужими дітьми. Разом із минулим, яке так жорстоко її зрадило.
Відтоді вони живуть удвох. Чи вчетверо — якщо рахувати всіх дітей. Вона знову стала матір’ю, тепер ще й прийомною. Він — тихий, згорблений, ніби за рік постарів на двадцять. Що у них зараз — щастя чи компроміс — не знаю. Але одне ясно: її вчинок гідний поваги. Вона пробачила. Вона не відвернулася від чужого болю. І це — справжня сила жінки.
