Пішов до коханки, а повернувся з двома чужими дітьми на руках
Цю історію мені розповіла знайома — Оксана Білик. Сталось це не десь, а у спокійному містечку Коростень, де будь-яка плітка розлітається швидше, ніж перший поїзд до Києва. Але, між нами кажучи, я аж подеривіла, коли дізналася, що випало на долю однієї жінки.
Подружжя Ірина та Тарас працювали у місцевій лікарні. Вона — педіатр із добрим серцем, він — хірург із золотими руками. Жили як голубки: двоє діточок, затишна хатка, підтримка колег — здавалося, ідеал. Звісно, з малюками клопіт додалося, але справлялися. Ірина пішла у декрет, Тарас брав чергування, їздив на конференції.
А потім — як грім серед ясного неба: закохався. Не в кіноакторку, не в сусідку, а у молоденьку медсестричку з роботи. Вони часто працювали в парі, проводили разом дні й ночі. І в якийсь момент Тарас зовсім відбився від рук.
Метався між двома жінками, не знаючи, як зізнатися дружині. Все чекав «вдалого моменту», а тим часом роман розкручувався. Зрештою, правда випливла — завдяки «добрим» колегам, звичайно. Ірина того ж вечора виставила його речі за двері. Сказала лише: «Ти зробив вибір — тепер живи з ним».
Тарас пішов. Спіткнувся, але до коханки перебрався. Нова пасія тримала його міцно: розумна, нахабна — не планувала його відпускати. А щоб навіки прив’язати чоловіка — завагітніла. І не одним малим — двійнею.
Ірина не змогла залишитися у лікарні — бачити щодня вагітну «наступницю» було неможливо. Пішла з роботи та влаштувалася у поліклініку, де ніхто не знав її болю. Там знову поринула у справу — лікувала дітей і намагалася загоїти власні рани.
А потім — лихо. Пологи перетворилися на трагедію. Молода медсестра не вижила, а дітки — хлопчик і дівчинка — лишилися сиротами. Тарас, збитий з ніг горем, тримав на руках немовлят і не знав, що робити. Ні родичів, ні помічників — лише він і двоє малюків.
На п’ятий день він прийшов до Ірини. Стояв у сінях, тремтів, очі заплакані. Коли вона відчинила двері, він упав на коліна:
— Пробач мене. Я був дурнем. Врятуй мене. Врятуй їх…
Вона мовчала. Довго. А потім впустила його у дім. Разом із чужими дітьми. Разом із минулим, яке її так підло зрадило.
Відтоді живуть утрьох. Чи вп’ятерох — якщо враховувати всіх дітей. Вона знову стала матір’ю, тепер і для прийомних. Він — тихий, зігнутий, наче за рік постарів на двадцять. Що в них тепер — щастя чи компроміс — не знаю. Але одне ясно: її вчинок вартий поваги. Вона пробачила. Не відвернулася від чужого болю. І в цьому — справжня сила жінки.
