Ця історія сталася не десь, а в маленькому українському містечку Ніжині, де кожна новина розноситься швидше за вітер. Її розповіла мені давня знайома — Ганна. Якщо чесно, у мене аж мурашки пробігли по шкірі, коли я дізналася, через що довелося пройти одній жінці.
Подружжя Оксана та Богдан працювали в місцевій лікарні. Вона — педіатр із добрим серцем, він — хирург із перспективами. Жили вони дружно, у злагоді. Двоє дітей, затишна квартира, повага колег — здавалося, ідеальна родина. Після народження дитини клопотів прибавилося, але вони все подолали. Оксана пішла у декрет, Богдан продовжував працювати, вчитися, їздити на конференції.
Аж раптом — як грім серед ясного неба: він закохався. Не в кіноакторку, не в випадкову знайому, а у свою колегу — молоденьку медсестру. Вони разом працювали, проводили дні та ночі бок-о-бок, і одного разу Богдан просто стратив розум.
Він метушився між двома жінками, не знаючи, як зізнатися дружині. Все чекав «відповідного моменту», а тим часом роман лише розгортався. Зрештою, правда виплила — не без допомоги лікарні, звісно. Оксана того ж вечора виставила його речі за двері. Лише сказала: «Ти зробив вибір — тепер живи з ним».
Богдан пішов. Він був спантеличений, але до коханки все ж переїхав. Та дівчина тримала його міцно — винахідлива, рішуча, вона не збиралася його відпускати. І щоб остаточно прив’язати чоловіка, завагітніла. Причому не однією дитиною — двійнею.
Оксана не змогла залишитися на роботі — бачити щодня вагітну «замінку» було нестерпно. Вона звільнилася і влаштувалася в іншу поліклініку, де ніхто не знав про її особисту трагедію. Там вона знову захопилася справою — лікувала дітей і намагалася загоїти власну душу.
А потім сталося нещастя. Під час пологів молода медсестра померла, а дві дитини — хлопчик і дівчинка — залишилися сиротами. Богдан, пригнічений горем, тримав на руках немовлят і не знав, що робити. Він не спав ночами, вдень бігав від одного лікаря до іншого. Ні родичів, ні помічників — лише він і двоє малюків.
На п’ятий день він прийшов до Оксани. Стояв у її під’їзді, тремтів від розпачу, на очах — сльози. Коли вона відчинила двері, він опустився на коліна:
— Пробач мене. Я був дурнем. Врятуй мене. Врятуй їх…
Вона мовчала. Довго. А потім впустила його додому. Разом із чужими дітьми. Разом із минулим, яке так жорстоко її зрадило.
З того часу вони живуть усі разом. Вони знову стали родиною, тепер уже з чотирма дітьми. Вона — сильна, терпляча, він — зігнутий, наче постарів за рік на десять. Що в них тепер — щастя чи компроміс — не знаю. Але одне ясно: її вчинок вартий поваги. Вона пробачила. Не відвернулася від чужого болю. І в цьому — справжня сила жінки.
Життя іноді дарує несподівані випробування, але саме ми вирішуємо, чи залишитися людяними посеред бурі.
