Старий гастроном на околиці Чернігова був улюблений місцевими: смачна кулінарія, щирі порції, сердечні продавниці. Оксана Петрівна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку за вагами, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — кому додати вареників, кому не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, “по-людськи”.
Того дня вона поспішала з підсобки з підносом холоду. Тільки поставила його у вітрину, як погляд зачепив знайому постать — високий чоловік у потертому пальто, з сумом в очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Марійку, вона захворіла. Повернеться наступного тижня. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Звісно. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити до вас, Оксанко, а все до Марійки потрапляю. Навіть образливо.
— А ви звідки знаєте, як мене звуть?
— Та ж у вас на бейджику написано.
Ззаду роздратовано почувся голос Тетяни Іванівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Вибачте. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись прямо в очі:
— Може, колись справжні домашні котлети мені приготує добра жінка. Вибачте, Оксано, у вас кільця нема… якщо ви не заміжня — можна я вас проводжу після зміни? Я тут, через дорогу, живу сам.
Оксана ледве кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — як у юності.
— Значить, до вечора, — усміхнувся він. — А мене, до речі, Борис звуть.
Весь день Оксана ніби летіла. Навіть Таня помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, як у дівчини на побачення!
— Все добре, Тетяночко, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни Оксана підфарбувала губи, зав’язала хустку і вийшла з магазину. Борис уже чекав.
— Підемо пройтися? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сніг лип до вій. Вони йшли бульваром, тихо розмовляючи, ніби сто років знали один одного. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, ходімо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємося. Я ж поруч живу.
— Та якось… ми ж майже не знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюся, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ласкава, з дітлахами привітна. Я тебе ніби давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Борисе. Ходімо, бо й справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушити взуття, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці розгулялася справжня хуртовина, він раптом сказав:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти тепер підеш?
Оксана озирнулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Гаразд, залишаюся…
Вона лягла на диван, він — на кухні. Але прокинулися вони вже разом — окремо спати не вийшло.
Коли Марійка повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Борис зустрічає Оксану з роботи.
— Дивися, не розгубилася! Я тільки в лікарні — ти вже хлопця забрала! — сміялася вона.
Насправді Марійка раділа. Бо щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розходилися якось швидше…
