**Щоденниковий запис**
Мені було десять, коли я зрозумів, що ті, хто дарує життя, не завжди залишаються в ньому. Це не був поступовий відхід, не прощання в сльозах. Ні, це було жорстоко.
Одного дня в мене був дім, родина, батьки. Наступного мене залишили в дитбудинку й пішли, не озираючись.
Жодних пояснень. Жодних обіймів востаннє. Жодного слова, що повернуться.
Перші дні я плакав. Перші тижні сподівався. Перші місяці чекав.
Упевнював себе, що це помилка, що вони ось-ось прийдуть. Вірив, що вони мене люблять, що мали вагому причину так вчинити.
Але вони не повернулися.
З часом я зрозумів: ніхто не прийде. Ніхто не запитував, де я, чи ситий, чи не холодно мені вночі.
Дитбудинок не місце для тих, хто вірить у казки. Тут не розмовляли про любов чи родину тут вчили виживати. Я бачив, як діти гаснуть під тягарем самотності, як світ у їхніх очах зникає назавжди.
Але я не здавався.
Працював, вчився, будував своє майбутнє власними силами. Поклявся собі: більше ніколи не залежати від інших.
І в мене вийшло.
Після років праці я мав усе, що треба: невелику квартиру у Львові, стабільну роботу, машину. Був самотній, але мені ніхто не був потрібен.
Думав, минуле поховане назавжди. Але воно має звичку повертатися, коли його не чекаєш.
**Тінь минулого**
Все почалося як звичайного ранку.
Я купував каву в затишній кавярні, як робив щодня. Запах свіжо змеленого кави наповнював повітря, і світ здавався спокійним.
А потім я побачив її.
Жінка стояла навпроти, впявшись у мене поглядом. Її очі були повні чогось важкого, незрозумілого.
Я відвів погляд і пішов далі.
Але наступного дня вона знову була там.
І ще через день.
Застав її біля свого будинку нерухому, ніби вагалася: зайти чи ні.
А одного вечора вона нарешті наважилася.
«Остапе Це ти?»
Голос тремтів, ледве чутний.
Я обернувся і на мить час зупинився.
Я впізнав її одразу.
Незважаючи на роки, на зморшки, на сивину в волоссі я знав.
Це була вона.
Моя мати.
**Жінка, яка покинула, тепер шукала притулку**
Вона почала говорити, не даючи мені оговтатися. Слова лилися швидко, наче боялася, що я втечу, не почувши її.
Розповіла, як життя зламало її, як батько запив, як вони втратили все.
А потім пролунала те, чого я наперед очікував.
«Мені нікуди йти Чи можу я залишитися з тобою?»
У неї не було нічого.
Ні грошей, ні дому, ні родини.
І вона хотіла увійти в моє життя.
Обіцяла піклуватися, готувати, стати матірю, якою ніколи не була.
Ніби все можна виправити одним словом.
Я слухав. Дивився, як сльози котяться по її обличчю.
Але всередині не було нічого.
Ні гніву.
Ні жалю.
Лише пустота.
**Рішення, яке змінило все**
«Ти мене кинула». Мій голос був спокійний, але холодний. «Пішла й не озирнулася. Чому ти вважаєш, що маєш право повертатися?»
Її погляв потьмянів, плечі зігнулися.
«Остапе Я помилилася Мені було страшно Але ти ж мій син».
Я гірко посміхнувся.
«Твоїм сином я був девятнадцять років тому. Сьогодні я для тебе чужий».
Вона простягнула руку, шукаючи дотику, надії.
Я відступив.
«Будь ласка У мене більше нікого немає».
Я вагався. Лише мить.
Можливо, інший би прийняв її.
Можливо, хтось би повірив її словам.
Але не я.
Не з нею.
Вона зробила свій вибір тоді.
Тепер моя черга.
«Більше ніколи не шукай мене».
Вона не наполягала.
Лише похилила голову.
Потім обернулася й пішла.
Я дивився, як вона зникає в кінці вулиці, чекаючи, чи відчу
