Сорок сім років. Майже півстоліття. Майже все моє життя. Ми пройшли разом молодість, зрілість, хвороби, радощі, втрати та перемоги. Виростили дітей, садили дерева, будували дім. Сміялися, коли було важко, тримались за руки в лікарнях, їздили до його батьків у село, разом вибирали шпалери для кухні, разом пережили смерть мого брата, народження першої онуки, першу пенсію. А тепер він стояв переді мною з байдужим обличчям і говорив, ніби про щось стороннє:
— Я подаю на розлучення, Орися.
Моє серце завмерло. Здавалось, час зупинився. Я дивилась на нього й не могла зрозуміти: це жарт? Втома? Напад старчого маразму?
— Що?.. — прошепотіла я. — Ти серйозно?
Він подивився на мене й… усміхнувся. Та сама усмішка, з якою колись просив вибачення за забуті роковини. Але цього разу в ній не було ні каяття, ні тепла. Лише зневажлива байдужість:
— Ну годі тобі, Рися. Невже це тебе дивує? Ти ж не можеш сказати, що в нас усе було добре.
Він говорив цим спокійним, рівним тоном, ніби обговорював прогноз погоди або рахунок за світло.
— Ми ж обоє знаємо, що між нами давно все згасло. Нема вже того вогню. Залишився лише звичай. Я не хочу доживати в цій затишній тюрмі. Хочу… жити. Відчути свободу. Бути собою. І, можливо, зустріти когось… хто нагадає мені, як це — бути справді живим.
Я дивилась на нього й не могла повірити, що чую ці слова з вуст людини, з якою прожила більшу частину свого життя. Ніби він став іншим. Чужим. Ніби всі ці роки разом — лише сторінка, яку він вирішив вирвати й викинути.
Як він міг? Як він увесь цей час носив у собі таке рішення й не сказав ні слова? Як можна так легко перекреслити все — вечері удвох, листи в армію, перший телевізор, коли ми дивились його на табуретці у сусідів, онуків, наші сварки й примирення, поїздку на Сиваш у молодості…
А він стояв спокійно, рівно, ніби чекав, коли я зрозумію й погоджусь. Ніби його слова мали звільнити не лише його, а й мене. Ніби це звільнення — благородний вчинок, а не зрада.
Я відчувала, як щось рветься всередині. Образа, біль, розпач, безсилля, страх. Усе змішалось. Хотілося кричати, розбити щось, схопити його за плечі й змусити згадати — як він тримав мене за руку, коли я народжувала нашого сина. Як плакав, коли померла його мати, і лише я його тримала. Як сміявся, коли ми разом впали у річку з човна. Невже все це — тепер ніщо для нього?
А він продовжував говорити. Про свободу. Про нові можливості. Про час, який йому лишився, і про те, що він не хоче його витрачати даремно.
— Зрозумій, я втомився бути тим, ким від мене чекають. Не хочу бути просто «твоїм чоловіком». Хочу відчути, що живу для себе. Доки ще не надто пізно.
Я більше не могла слухати. Вийшла на вулицю. Повітря здавалось іншим. Гострийм. Ніби навіть небо відвернулось від мене.
Усе, що я знала — руйнувалось. Наш дім більше не був фортецею. Наші фото більше не були пам’ятними знімками. Наші клятви — пустим звуком. Він викреслював мене, як непотрібний рядок у біографії. Адже я віддала йому свою молодість, своє тіло, свою любов.
І зараз, коли в дзеркалі я бачу зморшки та сивину — це ж теж сліди нашого життя. Мого життя з ним. А він хоче забути все це, ніби я просто зручна бабуся, яка заважає мріям про «свободу».
Він пішов збирати речі. Спокійно. Без поспіху. Я сиділа в тиші й не знала, що сказати. Сльози текли самі. Не істерично. Не голосно. Просто — текли. Як уривки душі.
Минуло три дні. Він поїхав. Подзвонив лише сину — передав, що «тато переїхав». Де він, з ким — я не знаю. Може, з тією, що «нагадала йому, як жити». А може, сам, і кожного вечора дивиться у стелю, згадуючи, кого покинув.
Але я знаю одне — я не просто «колишня дружина». Я — жінка, яка прожила життя, віддавши любов і вірність. І якщо він не цінує це — нехай йде.
А я? Я піднімусь. Нехай повільно, нехай важко, але встану. Бо моє життя — це не його примха. Це моя історія. І я ще напишу в ній продовження. Без нього. Але з гідністю.
