Після шістдесяти років шлюбу я дізнався, що все моє життя було брехнею.
Коли моя дружина, з якою ми прожили шістдесят років, пішла з життя, я зрозумів, що жив із жінкою, яку навіть не знав.
Завжди вірив, що щасливо одружений з чудовою жінкою, яка мене любить. Але у вісімдесят два роки я усвідомив: усе моє життя було обманом. Я не знав справжньої Ольги.
Ми з нею одружилися, коли мені було двадцять два, а їй — двадцять. Вона була моїм світом. Завжди мріяв про дітей, але коли в кінці двадцятих ми вирішили стати батьками, лікарі сказали, що Ольга не може мати дітей. У ті часи це було безвихідно — не було штучного запліднення.
Я пропонував усиновити дитину, але вона різко відмовилась: «Не зможу любити чуже дитя». Ми сперечалися — це був єдиний серйозний конфлікт за всі роки.
У підсумку я поступився. Любив її безмежно, тому присвятив себе лише їй, а своє батьківське тепло віддавав племінникам. Але Ольга уникала моєї родини. Казала, що їй важко бачити дітей, бо це нагадує про її неможливість стати матір’ю. Тому я часто відвідував брата сам.
Після смерті дружини саме мій вже літній «молодший» брат та його сини допомогли мені. Через півроку ми з племінником почали розбирати її речі, щоб віддати одяг потребуючим. Ольга завжди хотіла допомагати людям.
На дні шафи знайшлась невеличка скринька з дрібними спогадами: засохла квітка з її весільного букета, старі фотографії з медового місяця, дрібнички, пов’язані з нашими роковинами… і лист.
Племінник протягнув його мені: «Мабуть, якесь старе любовне послання, дядьку Іване». Я нахмурився — ніколи не писав Ользі листів, адже ми ніколи не розлучалися. На конверті була моя адреса. Він був розпечатаний, сам лист — зім’ятий, ніби його багато разів перечитували.
Я розгорнув папір і побачив підпис: «Люба». Це була Люба, моя перша кохана. У юності я був без розуму від неї — аж до того дня, коли упіймав її з моїм найкращим другом. Тоді й почав зустрічатися з Ольгою. Здавалося, що це найкраще, що траплялося в моєму житті.
Очима вже погано бачив, тому лист мені прочитав племінник:
«Дорогий Іване, — писала Люба майже 55 років тому. — Цей лист, певно, стане для тебе несподіванкою. Я мала сказати тобі раніше, але не вистачило мужності.
Тепер обставини змушують розкрити таємницю, яку я ховала все життя: у нас є дитина, Іване. Наша дитина. Ми були такими молодими… Коли я дізналася, що вагітна, боялася твоєї реакції.
Тому розповіла все Степанові, сподіваючись, що він порадить, як тобі сказати. Але він раптом зізнався мені в коханні та поцілував. Ти увійшов у цю мить — і не захотів нічого слухати.
Я сподівалася, що даси мені час, щоб пояснити, але через три місяці ти вже одружився з іншою. Тоді я вирішила: не втручатимуся у твоє нове життя. Виховуватиму нашу дитину сама.
Але не сподівалася, що скоро захворію… Нашому синові Іванові майже шість. Він такий добрий, веселий хлопчик. Ти б ним пишався.
Прошу тебе: чи зможеш ти та твоя дружина прийняти його як свого? У мене немає родини, мати померла минулого року. Якщо ніхто не допоможе, після моєї смерті його віддадуть у дитОльга вкрала у мене не лише можливість бути батьком, але й зробила так, що мій син прожив життя, думаючи, що його покинули.
