**Щоденниковий запис**
Після стількох років самотності: ми знайшли одне одного — і тепер справді щасливі!
Мене звуть Марія, мені 54 роки. До недавнього часу я була впевнена, що моє особисте життя назавжди позаду. Після болючого розлучення я прожила понад десять років сама — виховувала доньку, працювала без відпочинку, розв’язувала побутові справи й носила в собі одну думку: «Жінкам у мої роки не до кохання».
Я звикла до тиші в хаті, до чашки чаю перед телевізором, до того, що ніхто не подзвонить пізно ввечері просто тому, що сумує. І ось одного дня, сидячи на кухні з кавою, я відкрила сайт знайомств. Просто щоб відволіктися. Там був короткий допис від чоловіка — щирий, сумний. Він писав, як важко прокидатися самому, як страшно, коли ніхто не чекає, і як хочеться ще раз відчути теплоту справжньої зустрічі.
Це вразило мене. Наче хтось вилив мої думки на папір. Не роздумуючи, я написала йому кілька теплих слів — підтримки, розуміння. Не сподівалася, що він відповість так швидко. Його звали Василь. Він виявився неймовірно цікавим — освічений, чуйний, з тихим гумором і добрим серцем. Ми почали листуватися щодня, а потім — й дзвонити одне одному. Його голос став для мене спасінням у монотонності буднів.
Ми жили далеко: він — у Луцьку, я — у Дніпрі. Але відстань перестала мати значення. Між нами народжувалося щось більше — довіра, ніжність, близькість. І коли він запропонував зустрітися, я не вагалася.
Я приїхала до нього в невелике курортне містечко, де він запланував наші вихідні. Коли потяг під’їхав до станції, серце скакало так, ніби виривалося з грудей. Він вийшов із вагона — і я впізнала його миттєво. Його очі шукали мої. Ми обійнялися так, ніби знали одне одного все життя. У цю мить зникли роки самотності, зник страх. Залишився лише спокій: я вдома.
Ми гуляли набережною, трималися за руки, сміялися з дрібниць, ділилися спогадами. Він дивився на мене так, як ніхто не дивився роками. Я відчувала, як усередині займається вогонь — теплий, життєвий. Я знову стала жінкою, а не лише матір’ю, колегою чи сусідкою. Я знову була коханою.
Після тієї зустрічі ми почали бачитися частіше. Він приїжджав до мене, я — до нього. Ми крали у часу хоч кілька днів, щоб бути разом. І все частіше я ловила себе на думці: хочу прокидатися поруч, готувати йому сніданок, зустрічати з роботи. Я зрозуміла — я його люблю.
Не закоханістю дівчини, а любов’ю зрілої жінки, яка вміє цінувати тишу, повагу, вірність. Він став для мене тим, заради кого хочеться жити, дихати, вірити.
Тепер, коли я озираюся назад, не віриться, що колись жила без нього. Часто думаю: а якби я не написала тоді? А якби не поїхала? Ми могли пройти повз, так і не пізнавши щастя. Але доля дала нам шанс — і ми його не впустили.
Я дивлюсь на нього — і на душі стає тепло. Він поруч. Він мій. І тепер я знаю: ніколи не пізно почати все знову. Навіть після п’ятдесяти. Навіть коли життя здається закінченим. Бо кохання не має віку. Воно приходить тихо, у свій час. Головне — не закрити перед ним серце.
Дякую тобі, мій Василю, за те, що ти є. За віру в нас. За те, що повернув мене до життя. Ти — моє світло, моя радість, моє майбутнє. І я більше не боюся. Бо знаю: воно — з тобою.
