Після десяти років шлюбу вона пішла до іншого. Через рік повернулася вагітна, зламана
Я зустрів Олену майже дванадцять років тому. Тоді я ще вчився у Київському політехнічному інституті та жив у гуртожитку. Вона приїхала з маленького села на Волині, зовсім загублена у цьому шумному місті. Спочатку ми навіть не спілкувались вона була тихонею, завжди з книжкою в кутку, мовчазна.
Але час зробив свою справу. За кілька місяців ми почали розмовляти спочатку несміливо, потім до пізньої ночі. Вона ділилася сумнівами, я мріями. Незабаром нам дали окрему кімнату комендантка, побачивши, що ми серйозні, зжалилась. Так і почалося наше життя.
Я завжди знав, що хочу бути опорою. Тим, хто не просто зводить стіни, а й наповнює їх теплом. Тоді ж я їй сказав: “Ти не працюватимеш. Жінка має доглядати за домом і дітьми. А якщо чоловік не може прогодувати сімю він не чоловік”. Вона не заперечувала. Готувала, прибирала, чекала мене ввечері. Ми були справжньою родиною.
Роки минали. Я почав з прораба, потім став керівником будівництва, а згодом відкрив свою фірму. Купили будинок під Києвом, дві машини мені й їй. Жили, як мріяли. Але не виходило з дітьми. Ми обійшли десятки лікарів, витратили тисячі гривень, здали всі аналізи марно. Я приховував біль, вона теж мовчала, але в її очах була порожнеча. Одного дня ми змирились: якщо доля не дає нам дитини значить, так має бути.
Потім усе розвалилося. Без попередження.
Того дня я повернувся раніше щоб уникнути пробок. Біля будинку немає її машини. Ворота розчинені. Дивно. Чекав. Вечір тягнувся нескінченно. Потім СМС з невідомого номера:
“Пробач. Я не можу більше жити у брехні. У мене є інший. Він повертається додому, і я йду з ним. Я зрадила тобі, але, можливо, колись ти зрозумієш”
Земля пішла з-під ніг. Я сидів на підлозі в будинку, який збудував для нас двох, але де залишився лиш я один. Лише мій найкращий друг і партнер, Тарас, витягнув мене з цієї ями. Не дав спитися чи кинути все.
Час минув. Я навчився дихати знову. Бачив Олену на фото в соцмережах десь у Карпатах. Неможливо було стерти її з памяті. Кожен куток нагадував про неї. Я молився, щоб вона повернулась. І всесвіт почув.
Рік потому, у той самий день, хтось подзвонив у двері. Я відчинив і ледве не впав. Це була вона. Виснажена, у пошарпаному одязі. І той живіт. Величезний. Вона була на останніх тижнях.
Олена впала на коліна, благаючи про пробачення. Коханок вигнав її вона йому зрадила, і він не пробачив. У неї не лишилось нічого: ні грошей, ні даху, ні надії. Окріп мене.
Можете мене судити. Називати слабаком, казати, що треба було захлопнути двері. Але знаєте що? Я не зміг. Бо, попри все, я все ще кохав її. Бо навіть крізь біль хотів мати її поруч. Бо я знав: кожен має право на помилку. І якщо я не пробачу втрачу себе.
Минуло багато років. Тепер у нас є син той, про якого я вже й не мріяв. Я люблю його, як рідного, бо він ним і є: за моїм вибором, за моєю любовю. І я люблю Олену, навіть якщо шрам на серці ніколи не загоїться.
Я ніколи не докоряв їй. Не згадував минуле. Бо справжнє кохання це вибір залишатися. Попри все.
