Ми з дочкою сиділи на кухні, міцно обіймаючись, і плакали. Сльози котилися по обличчю, немов дощ по шибках. Нас кинули — дві жінки, майже одночасно. Мене — чоловік після двадцяти років шлюбу, а Марічку — її хлопець. Різниця лише в тому, що їй лише дев’ятнадцять, а мені — сорок. Але біль у нас був однаковий. І гіркота теж.
Ніхто не наважився сказати правду в очі. Марічка отримала сухе повідомлення у месенджері: «Вибач, у мене інша. Не шукай мене». А я — СМС: «Нам треба розлучитися. Я кохаю іншу». Після двадцяти років разом. Після спільних свят, подорожей, після того, як я виховувала доньку, доглядала за ним, пробачала його зриви. І все, що я заслужила — рядки на екрані.
Через дві години він приїхав, ніби по справі. Без слів, без сорому. Швидко зібрав речі. Навіть не подивився на мене. Лише Марічка вибігла з кімнати, дивлячись на нього, немов на незнайомця. Він нічого не сказав. Просто вийшов. Зачинив двері.
Два дні тому її хлопець теж зник. Без пояснень. Поки ми були в магазині, він забрав свої речі та пішов. У домі стало мертво тихо. Ми ридали. Потім настало заціпеніння. А далі — лють.
— Мам, може, замки змінимо? — раптом промовила Марічка.
Я кивнула. Ми змінили. І ще багато чого. Зібрали все, що нагадувало про них: одяг, речі, фотки. Запакували у чорні пакети. Викинули. Залишили лише те, що справді потрібне. Чоловікові інструменти продали. Сусідам віддали посуд — на двох стільки не треба. Залатали зламаний унітаз, прибрали, купили квіти на підвіконня. Ми почали жити удвох. Без чоловіків. Без криків. Без роздратування.
— Мамо, давай візьмемо кота? — спитала Марічка ввечері.
— А як же алергія батька?
— От і чудово, що він пішов.
Ми взяли кошеня. Чорного. Хитрого. З очима, як у пантери. Він став нашою віддушиною.
Я оформила розлучення. Колишній погодився виписатися з квартири, щоб я не ділила з ним авто. Через тиждень він уже викладав у соцмережі фото з новою «коханою» — дівчиною, якій ледве виповнилося двадцять три. На три роки старшою за нашу доньку.
І знаєте, я не з’їхала з глузду. Не впала у прірву. Записалася у спортзал. Змінила зачіску. Почала брати додаткові зміни. На роботі мене хвалили за активність. Марічка знову почала усміхатися. Через півроку пішла на перше після розставання побачення. Ми жили. Ми дихали. Ми почали спочатку.
І все було б добре, якби одного вечора він не повернувся. Не постукав. Не став на порозі з валізою в руці і дурним виразом обличчя.
— Вона мене кинула, — проговорив він. — Я хочу повернутися додому.
— А в нас немає дому для тебе, — спокійно відповіла я, стоячи у дверях.
Марічка підійшла, стала поруч.
— Мамо, не впускай. Будь ласка.
І я не впустила. Зачинила двері. А він стояв ззовні і повторював:
— Це все ти. Ти мене не тримала. Ти віддалилася. Ти холодна. Ти…
А я стояла й думала: після двадцяти років шлюбу ти навіть у вічі не сказав, що йдеш. Просто написав СМС. А тепер звинувачуєш мене в тому, що не прийняла назад?
А навколо всі чекали, що я передумаю.
— Ти сама не впораєшся, — казала моя мати.
— Не проґав шанс, — радила колишня свекруха.
— У сорок років ти вже нікому не потрібна, — шепотіла сестра.
Навіть на роботі колеги похитували головами:
— Ну він же повернувся. Ну помилився. Пробачити можна…
Ні. Я не пробачила. І не пробачу.
Бо є речі, які пробачати не можна. Не тому що ти злопам’ятна. А тому що поважаєш себе. Бо ти — не річ, яку можна кинути, а потім забрати назад. Не старий светр. Не запасний варіант.
— Ти готова викреслити двадцять років життя через помилку? — спитав він пізніше, коли наважився зателефонувати.
— Я готова викреслити їх через твою боягузливість, — відповіла я. — Ти міг піти як чоловік. А ти втік як хлопчисько. І повернувся лише тому, що з іншою не вийшло. Це не кохання. Це страх залишитися самому.
Тепер я знаю: ніякий колишній чоловік не відміняє твоєї цінності. Ніяка звичка не варта того, щоб знову робити боляче собі.
А ми з Марічкою — живемо. У тиші. У спокої. З котом. І з новим замком на дверях.
