Після її весілля я втратила не маму — а людину, яка була мені ближче за всіх.
Мені двадцять п’ять. У мене хороша робота, навчаюся заочно, намагаюся будувати життя сама, хоч і несміливо. Працюю помічницею директора у великій логістичній компанії у Львові. Усе ніби гаразд, але серце болить, бо дому вже немає. А мама… та мама, яку я знала все життя, — немов зникла.
Вона виховувала мене сама. Батька я ніколи не знала — у свідоцтві про народження порожньо, а в її спогадах лише туманна тінь. Ми були з нею як подруги. Звичайно, траплялося всяке. Я була складним підлітком — грубила, сперечалася, хлопала дверима, але мама завжди знаходила підхід. Вона вміла слухати, вміла любити. Навіть у найважчі моменти вона залишалася для мене островом тепла.
Кілька років тому я переїхала від неї — знімала кімнату, жила окремо. Та рівно рік тому почався мій спад: складна операція, болюче розставання, я просто розсипалася морально. Мама, звичайно, прихистила. Я повернулася до її квартири — тієї самої, де з дитинства почувалася у безпеці. Але, на жаль, повернулася вже не в той дім.
Усе почалося років п’ять тому, коли мама вперше звгадала про Володимира. Колега, старший за неї, солидний, ввічливий. Але незабаром з’ясувалося — одружений. Мене це тоді відштовхнуло, але мама, наче школярка, вірила: «Він із дружиною давно розійшовся». Вони продовжували зустрічатися, потім він пішов із сім’ї та переїхав до нас. А ще за рік вони розписалися.
Весілля було скромним, лише для близьких. Я посміхалася, дарувала квіти, намагалася прийняти. Але з цього моменту мама почала зникати — розчинятися в чужій людині. Її поведінка змінювалася — непомітно, але неминуче.
Колись ми могли балакати вечорами аж до півночі. Обговорювали все: від серіалів до навчання, від їжі до майбутнього. Тепер — лише мовчання. Володимир явно не схвалював моєї присутності. Його погляди, колкі слова, єхидні зауваження — мама ніби не помічала цього. Або не хотіла помічати.
Поступово вона змінилася повністю. У голосі — холод. У манерах — чужі ноти. Вона немов копіювала його. Спочатку це були дрібниці: фрази, оцінки. Потім вона почала критикувати все — від мого одягу до мого хлопця. Казала, що він «ніщо», що «з ним нічого доброго не буде», що я невдаха, якщо не можу знайти нормальні стосунки. А всього пару років тому вона обіймала мене, коли я ридала через нещасливе кохання.
Найстрашніше — вона почала пити. Кожного вечора я поверталася з роботи і знаходила їх удвох за столом, з пляшкою. Чарки, закуска, сміх — чужий, важкий, з домішкою злості. Вони розмовляли так, ніби я — гостя. А іноді мама у п’яній люті заявляла, що я тут «тимчасова». Що квартира — її, і якщо мені не подобається, двері ніхто не закривав.
Я намагалася поговорити. Спокійно, з болем, з проханням — опам’ятайся. Ти не така. Це не ти. Вона слухала й… відмахувалася. Або йшла. Або заплющувала очі: «Ти мені заздриш, бо в тебе самої життя не складається».
Ми, здається, втратили одна одну. Без скандалу. Без останнього крику. Просто повільно, болісно розійшлися у різні сторони, як дві лінії, які вже ніколи не перетнуться.
Зараз я стою на порозі нового життя. Мій хлопець запропонував одружитися. Ми шукаємо квартиру. Я мала б бути щасливою, але серце болить. Як залишити маму з цим людиною, який її руйнує? Вона ніколи не була такою — грубою, злою, байдужою. Але тепер — саме така.
Піти — значить зрадити її. Залишитися — зрадити себе. І я поки не знаю, як жити з цим вибором.
