Щоденник
Мені двадцять п’ять. У мене гарна робота, навчаюся заочно, будні будую сама — несміливо, але впевнено. Працюю помічницею директора у великій логістичній компанії у Львові. Начебто все гаразд, але серце болить, бо дому вже нема. А мама… та мама, яку я знала все життя — немов зникла.
Вона виховувала мене сама. Батька я ніколи не знала — у свідоцтві про народження порожнеча, а в її спогадах — лише глуха тінь. Ми були з нею як подруги. Було різне: і складний підлітковий період, і двері, що хлопали, і сварки. Але вона завжди знала, як до мене донестись. Вміла слухати, вміла любити. Навіть у найчорніші дні вона залишалася для мене островом тепла.
Кілька років тому я з’їхала — знімала кімнату, жила окремо. Але рік тому все пішло шкереберть: складна операція, болісний розрив, я просто розсипалася. І мама, звичайно, прихистила. Я повернулася до її квартири — тієї самої, де колись почувалася у безпеці. Але, на жаль, повернулася вже не в той дім.
Все почалося п’ять років тому, коли мама вперше згадала про Віталія. Колега, старший за неї, солідний, ввічливий. Але скоро з’ясувалося — одружений. Мене це відштовхнуло, але мама, немов школярка, вірила: «Вони з дружиною давно не разом». Вони продовжували зустрічатися, потім він пішов з родини і переїхав до нас. А ще за рік воли розписалися.
Весілля було скромним, лише для найближчих. Я посміхалася, дарувала квіти, намагалася прийняти. Але з того дня мама почала зникати — розчинятися в чужій людині. Її поведінка мінялася — непомітно, але невблаганно.
Раніше ми могли говорити до пізньої ночі: про серіали, навчання, їжу, плани. Тепер — лише тиша. Віталій явно не схвалював моєї присутності. Його погляди, знущання, підколювання — мама ніби не бачила. Або не хотіла бачити.
Поступово вона змінилася повністю. У голосі — холод, у манерах — чужі ноти. Вона немов копіювала його. Спочатку дрібниці: фрази, оцінки. Потім почала критикувати все — від мого одягу до мого хлопця. Казала, що він «нікчемний», що «з нього толку не буде», що я невдаха, коли не можу побудувати нормальні стосунки. Хоча ще пару років тому вона обіймала мене, коли я ридала через нещасливе кохання.
Найжахливіше — вона почала пити. Кожен вечір я приходила з роботи і знаходила їх удвох за столом з пляшкою. Горілка, закуска, сміх — чужий, важкий, з домішкою злості. Вони розмовляли так, ніби я тут гостя. А іноді мама в п’яній люті заявляла, що я «тимчасова». Що квартира — її, і якщо мені щось не подобається, двері відчинені.
Я намагалася говорити. Спокійно, з болем, з молитвою — прокинись. Ти ж не така. Це не ти. Вона слухала і… відмахувалася. Або йшла геть. Або закачувала очі: «Ти просто заздриш, бо в тебе все погано».
Ми, здається, втратили одна одну. Без скандалу. Без останнього крику. Просто повільно, болісно розійшлися, як дві лінії, що більше не перетинаються.
Тепер я на порозі нового життя. Мій хлопець зробив пропозицію. Шукаємо квартиру. Мала б радіти, але серце ниє. Як залишити маму з тим, хто її руйнує? Вона ніколи не була такою — жорстокою, байдужою. Але зараз — саме така.
Піти — зрадити її. Залишитися — зрадити себе. І я поки не знаю, як жити з цим вибором.
