Після купівлі будинку біля моря родичі раптово згадали про наше існування
Ніколи б не подумала, що хтось може звинуватити нас із чоловіком у зарозумілості. Ми завжди вели скромний спосіб життя, не прагнучи виділятися. Мені та чоловікові майже 50 років, і для нас це другий шлюб. У мене дітей немає, так склалося, а у чоловіка є доросла донька. Ми разом вже близько десяти років, і за цей час встигли створити затишний та гармонійний побут.
Костянтин жив у власному будинку за містом, я — у міській квартирі. Після весілля я переїхала до нього, і це рішення виявилося правильним. Життя в сільській місцевості швидко припало мені до душі: тиша, спокій, близькість до природи. Ми не були любителями галасливих компаній, рідко відвідували когось у гостях, і до нас приїжджали нечасто. Єдиним частим гостем була донька чоловіка, Інна, з якою у нас склалися теплі стосунки.
Одного разу, незабаром після весілля, ми вирушили в подорож до моря. Ця поїздка залишила в наших серцях незабутні враження. Морський бриз, шум хвиль, безкрайні пляжі — все це здавалося раєм на землі. Тоді ми й задумалися: а що, якщо на пенсії перебратися ближче до моря? Ця мрія здавалася далекою і майже недосяжною, але доля розпорядилася інакше.
Раптово помер дядько Костя, залишивши йому в спадок трикімнатну квартиру в місті. Це стало для нас шансом наблизитися до мрії. Ми вирішили продати отриману в спадок нерухомість, залишити роботу і переїхати в прибережне місто. Будинок Костянтина ми доручили продати його дочці Інні. Вона швидко знайшла покупців і переказала нам частину виручених коштів, решту суми чоловік вирішив подарувати дочці.
Так ми опинилися в затишному будиночку біля моря. Роботу знайшли без особливих проблем, життя налагодилося. Однак нашу ідилію порушила несподівана увага з боку родичів. Як тільки чутки про наше переїзд поширилися, до нас потягнулися гості: брати, сестри, тітки, дядьки і навіть далекі родичі, про існування яких ми ледве пам’ятали.
Спочатку ми раділи гостям, але невдовзі помітили тривожну тенденцію. Багато приїжджали без запрошення, з порожніми руками, очікуючи від нас повного гостинності. Вони розраховували на безкоштовне проживання, харчування та розваги. Після їхнього від’їзду нам доводилося наводити лад, прати гори постільної білизни та відновлювати запаси продуктів.
Особливо неприємно було те, що деякі родичі приїжджали з дітьми і навіть онуками, не попереджаючи нас заздалегідь. Наш дім перетворився на безкоштовний пансіонат. Ми з Костянтином відчували себе виснаженими і використаними.
Тоді ми вирішили встановити кордони. Близьких родичів, таких як сестра Костянтина з дочкою та Інна з родиною, ми завжди були раді бачити. Вони приїжджали ненадовго, привозили з собою частування і допомагали по господарству. Але для решти ми змушені були зачинити двері. Ми прямо сказали, що не можемо приймати гостей без попередження і забезпечувати їх усім необхідним.
Це рішення викликало хвилю обурення. Нас почали називати гордецями, стверджувати, що ми занадто зазналися і відвернулися від родини. Але ми не відчували за собою вини. Коли ми жили в селі, ніхто з цих людей не виявляв до нас інтересу. Тепер же, дізнавшись про наш будинок біля моря, вони раптом згадали про наше існування.
Ми з Костянтином не шкодуємо про прийняте рішення. Наш дім — це наша фортеця, і ми маємо право вирішувати, кого і коли приймати. Життя біля моря навчило нас цінувати прості радості: ранкові прогулянки по пляжу, заходи на березі, шум прибою. І ми не дозволимо нікому порушити нашу гармонію і спокій.
