Сорок сім років. Майже півстоліття. Майже все моє життя. Ми пройшли разом молодість, зрілість, хвороби, радості, втрати та перемоги. Ми виростили дітей, садили дерева, будували дім. Ми сміялися, коли було важко, трималися за руки в лікарнях, їздили в село до його батьків, разом вибирали шпалери для кухні, разом переживали смерть мого брата, народження першої онуки, першу пенсію. А тепер він стояв переді мною з байдужим обличчям і говорив, ніби про щось стороннє:
— Я подаю на розлучення, Оксано.
Моє сердце здригнулося. Здавалося, час зупинився. Я дивилася на нього й не могла зрозуміти: це жарт? Втома? Напад старчого маразму?
— Що?.. — прошепотіла я. — Ти серйозно?
Він подивився на мене й… усміхнувся. Та сама усмішка, з якою колись просив вибачення за забуті ювілеї. Але цього разу в ній не було ні каяття, ні тепла. Лише зверхня байдужість:
— Та годі тобі уявляти, Оксанко. Невже це тебе дивує? Ти ж не скажеш, що в нас усе було добре.
Він промовив це так спокійно, так рівно, ніби обговорював прогноз погоди чи рахунок за світло.
— Ми ж обидва знаємо, що між нами давно все згасло. Вже нема вогню. Залишився лише звичай. Я не хочу доживати в цій затишній тюрмі. Я хочу… жити. Відчути свободу. Бути собою. І, можливо, зустріти когось… хто нагадає мені, як це — бути справді живим.
Я дивилася на нього й не могла повірити, що чую ці слова з вуст людини, з якою прожила більшу частину свого життя. Наче він став іншим. Чужим. Ніби всі наші спільні роки — це просто сторінку, яку він вирвав і викинув.
Як він міг? Як він усі ці роки носив у собі таке рішення й не промовив ні слова? Як можна так легко перекреслити все — вечері удвох, листи в армію, перший телевізор, коли ми дивилися його на табуретці у сусідів, онуків, наші сварки та примирення, поїздку на Синевир у молодості…
А він стояв спокійно, рівно, наче чекав, коли я зрозумію й погоджусь. Ніби його слова мали звільнити не лише його, а й мене. Мов це звільнення — благородний вчинок, а не зрада.
Я відчувала, як щось рветься всередині. Образа, біль, розпач, безсилля, страх. Все змішалось. Хотілося закричати, розбити щось, схопити його за плечі й змусити згадати — як він тримав мене за руку, коли я народжувала нашого сина. Як він плакав, коли померла його мати, і лише я його тримала. Як він сміявся, коли ми разом впали у річку з човна. Невже все це — тепер ніщо для нього?
А він продовжував. Про свободу. Про нові можливості. Про час, який йому лишився, і те, що він не хоче його марнувати.
— Зрозумій, я втомився бути тим, ким від мене чекають. Я не хочу бути просто «твоїм чоловіком». Я хочу відчути, що живу для себе. Поки не стало надто пізно.
Я більше не могла слухати. Вийшла на вулицю. Повітря здавалося іншим. Гострий. Наче навіть небо відвернулось від мене.
Усе, що я знала, — руйнувалося. Наш дім більше не був фортецею. Наші фото — не були пам’ятними світлинами. Наші клятви — пустим звуком. Він викреслював мене, як непотрібний рядок у біографії. Адже я віддала йому свою молодість, своє тіло, свою любов.
І зараз, коли в дзеркалі я бачу зморшки та сивину — це ж теж сліди нашого життя. Мого життя з ним. А він хоче забути все це, ніби я просто вигідна старушка, яка заважає мріям про «свободу».
Він пішов збирати речі. Спокійно. Без поспіху. Я сиділа в тиші й не знала, що сказати. Сльози текли самі. Не істерично. Не голосно. Просто — текли. Як уривки душі.
Минуло три дні. Він поїхав. Подзвонив лише синові — передав, що «тато переїхав». Де він, з ким він — я не знаю. Може, з тією, що «нагадала йому, як жити». А може, сам, і щовечора дивиться у стелю, згадуючи, кого покинув.
Але я знаю одне — я не просто «дружина в минулому». Я — жінка, яка прожила життя, віддавши любов і вірність. І якщо він не цінує це — нехай іде.
А я? Я піднімуся. Нехай повільно, нехай важко, але я встану. Бо моє життя — не його примха. Це моя історія. І я ще напишу в ній продовження. Без нього. Але з гідністю.
