Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Віра та Дмитро щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячній Греції. Вона зручно влаштувалася на дивані й гукнула у бік ванної:
— Який фільм дивимося?
— Не знаю, сама вирішуй! — почувся голос чоловіка.
Віра ввімкнула його ноутбук і мимоволі глянула на не розібрані валізи у передпокої. «Завтра розберу», — пробурмотала вона, відвела погляд — і раптом почула системний сигнал. На екрані висвітилося повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби током ударило.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернусь», — відповідав їй Дмитро.
Дата повідомлення — восьме серпня. За день до їхнього повернення додому. Віра відкрила переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Марічко, цей вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так за тобою сумував…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Дмитро:
— Ну що, знайшла фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Віра. — Хто така Марічка?
Він остолбеніло зупинився.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? Ну тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже встиг нагулятися з коханкою?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилася… Це помилка! Я тебе люблю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Віра вибігла з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, по щоках котилися сльози. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського будинку її зустріла мати:
— Донечко, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не житиму зі зрадником!
— Тихіше, дитинко… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати умовляла залишитися у них:
— Ну навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Дмитро ще намагався щось пояснити — дзвонив, надсилав квіти, але даремно.
За місяць Віра вже жила у новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася у роботу, аби не думати. Але у вихідні було важко: самотність навалалювалася з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. А потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Віра і вийшла на вулицю.
У парку було тепло та тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром почало темнішати. Віра пішла назад, але зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона пришвидшилася.
— Дівчино, вибачте… — почувся голос.
Вона кинулася бігти, але спіткнулася. І в ту ж мить чиїсь руки підняли її з землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Олег.
Він відійшов на кілька кроків, показав порожні кишені й додав:
— Я живу поруч. Побачив, як ви блукаєте алеями…
Віра все ще була напруженою, але його голос, добрий погляд і щира усмішка трохи розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозвольте вас провести?
Прогулянка миттєво промайнула. Олег жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду вони сповільнили крок.
— До побачення, Віро.
— До побачення, Олеже… — з ноткою сумноти.
— Можу почекати, поки ви зайдете? А то раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Віра, все ще під враженням, вийшла за кавою. І раптом… прямо у дверях сусідньої квартири з’явився Олег із двома стаканами у руках.
— Прокинулася, соне? Я вже давно чекаю! Підемо каву пити?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе пару разів, але не виходило заговорити.
Вона розгубилася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Віра, уперше за довгий час, відчула тепло. На цей раз — по-справжньому.
