Здається, у нашої мами замість серця – безмежний океан великодушності. П’ять років тому батько вчинив з нею так гидко, що я досі не можу це сприймати спокійно. А вона? Лише усміхається та каже: «Що минуло – те минуло. Прийшов, покаявся, вибачився… Хоче повернутись, знову жити разом…»
А ми з братом – категорично проти. Бо пам’ятаємо все. А забувати таке – це все одно, що зрадити саму себе. Майже сорок років вони були разом. Пройти шлях від гуртожитку до простористої оселі. Спочатку – тісна кімната, потім – дві кімнати, три, а згодом – розкішна чотирикімнатна квартира у Львові, і нарешті – будиночок під Трускавцем. Батько любив жити на широку ногу. Нові іномарки кожні два роки, ремонти «як у поряних людей», найдорожча техніка.
А ще він любив свою секретарку. У прямому сенсі – заглядав під спідницю частіше, ніж у документи. І от одного разу вона заявила, що чекає від нього дитину. Аборту вже не зробиш. І батько вирішив: «Кохання – значить, піду будувати нову родину!» Якби просто пішов – ще куди не йшло. Але ж ні. Він почав ділити майно, наче ми йому чужі. Всі запитував: «А чи не обділив я сам себе?»
Я тоді вже була заміжньою, жили окремо з чоловіком. А ось брат – із мамою. Він мав отримати квартиру на весілля, батько обіцяв. Та після скандалу залишилися лише обіцянки. Квартиру не дав. Забрав собі будинок, гараж, машину, а ще – виніс із квартири все, що вважав «своїм». Навіть маму лишив без доступу до картки, мовляв, тепер гроші потрібні «новій» родині.
Після цього батько місяцями ходив до нас, як на роботу – то за улюбленим кріслом, то за набором гранкових чарок. І лише коли брат змінив замок, це припинилося. Тоді ми з мамою вирішили розміняти квартиру, щоб брат із дружиною мали свою оселю. На весілля батька не запрошували – і він не наполягав. Після його втечі з дому фінанси в родині стали моторошні, але ми викрутились.
Мама повернулася на стару роботу – досвідчену бухгалтерку прийняли із розпростертими обіймами. Ми з братом теж підтягнулися, і поступово все налагодилось. А от у батька справи пішли кепсько. Здоров’я підвело, молода дружина, якій він так довіряв, випхнула його за двері. Цього разу він навіть не ділив майно – залишив їй будинок, собі взяв лише авто та оселився в готелі.
І почалося… Дзвінки мамі, плаксиві розмови: «Вибач, був дурень… Давай все повернемо…» І знаєте що? Вона його послухала! Прийшла до нас із братом та каже: «Ваш тато хоче з вами помиритись… Я думаю, може дати йому шанс?»
Ми з братом ледь не втратили дар мови. Одразу відповіли: якщо візьмеш його назад – ми перестанемо приходити до цього дому. Любимо тебе, завжди підтримуватимемо, але повертатися до зрадника – це не прощення, це зневага до самої себе.
І називати його «татом» ми більше не хочемо. Бо той, хто кинув родину заради примарного щастя, не має права зватися батьком.
