**Щоденниковий запис**
Після похорону мого чоловіка, мій син сказав: «Виходи». Він не знав, що я вже зробила.
Ти б не вижив після таких слів, якби не втратив усе до останнього. Тож, перш ніж зручніше влаштуєшся, згадай, звідки ти мене читаєш і котра година.
Скільки сердень ще бються цієї ночі? Загаси світло, може, увімкни вентилятор для тихого гулу і почнімо. Я сміюся.
Звісно, сміюся. Думаю, це жарт. Хто так робить? Хто везе матір, яка шість днів тому поховала чоловіка, на околицю Києва й каже вийти? На мені старі капці.
Капці мого чоловіка, Богдана. Я ходила в них по домівці з дня похорону. Вони мені не підходять.
Ніколи не підходили. Але справжнє взуття надіти ще не могла. Не була готова.
«Ти серйозно?» питаю. Голос легкий, ніби ми граємо. Ніби все ще прикидаємося.
А потім він подивився на мене. І я зрозуміла. Він не кліпає, не тремтить. Просто подає мою сумку, наче контейнер із їжею.
«Будинок і готель тепер мої, каже. Наталка вже міняє замки».
Наталка, його дружина, з посмішкою, як натягнутий пластик, і тихим, умовляючим тоном, що звучить одночасно як благословення й попередження. Я заплющила очі, ніби дорога зміниться, ніби він усміхнеться й скаже, що це помилка, жахливий жарт. Але ні.
Мої двері вже відчинені. Капці чіпляються за гравій. І, перш ніж я здихаю, авто відїжджає.
«Це божевілля», кажу. Голос навіть не тремтить. Він надто спокійний для цього.
«Ти не можеш просто Я ж твоя мати, Олеженько». Він не відповідає. Лише кидає через плече: «Ти зрозумієш. Завжди розумієш».
І зникає. Без валіз. Без телефону. Без плану. Лише сумка, пальто й звук шин на мокрому асфальті, що віддаляється, як дим.
Я не плачу. Не тоді. Просто стою.
Спина рівна. Хребет міцний. Вітер пахне сіллю й іржею.
Туман обвиває мене, мякий, але важкий, ніби намагається запамятати мої обриси. Я дивлюсь, як його вогні зникають. А з ними 40 років життя, яке я допомагала будувати.
Але ось що мій син не зрозумів. Він не залишив мене саму. Він звільнив мене.
Він думав, що викидає мене. Насправді він відчинив двері, про які навіть не знав. Бо він не уявляє, що я встигла зробити до смерті його батька.
Ми поховали Богдана лише шість днів тому. Майже нічого не памятаю з похорону, окрім того, як трава ковтала мої підбори, і як Олег не дивився на мене. Наталка вчепилася в його руку, як плющ у паркан.
Памятаю, як вона нахилилася до священника, шепочучи так, щоб я чула: «Вона не тямить. Це жалоба. Вона не приймає розумних рішень». Тоді я думала, вона намагається бути ніжною. Думала, її наміри добрі.
Але тепер, стоячи в тумані, я усвідомлюю: це був перший кір у державному перевороті. Богдан довірив Олегу документи на готель.
«Не хотів завантажувати сина», казала я собі. В нього й так було багато клопоту. Я лише хотіла дати Богдану гідність в останні тижні.
Але десь між медичними формами й дзвінками до страхової щось прослизнуло. Щось із моїм імям. Щось підроблене.
Я не знала всього масштабу, ще ні. Але знала достатньо, щоб відчути, як хвороба розпалюється в грудях, як вогонь під льодом.
Це була не просто зрада. Це була крадіжка. Усього.
Мого чоловіка. Мого дому. Мого голосу.
Готелю, який ми з Богданом будували з нуля, з руками, пофарбованими в фарбу, і меблями з секонду. Місця, що почалося з двох кімнат, переносної плитки й купи надії. Олег завжди був хитрим.
Надто хитрим. Ще дитиною знаходив прогавини. Але та хитрість виростила ікла, коли він звязався з Наталкою.
Ця жінка могла перетворити ввічливість на зброю. Я пішла. Не знала куди, лише знала, що не можу стояти.
Не в цьому тумані. Не в цих капцях. Коліна боліли.
У роті пересохло. Але я йшла. Минала дерева, з яких крапало. Минала паркани, вкорті мохом. Минала привиди всього, що відпустила, аби мій син виріс сильним.
На четвертому кілометрі щось осяло на мені. Ти
