**Щоденник Ольги Коваль**
Після похорону чоловіка мій син сказав: «Виходь». Він не знав, що я вже зробила.
Ти не виживеш після таких слів, якщо ще не втратив усе, що можна втратити. Тож, перш ніж влаштуватися зручніше, скажи мені, звідки ти, яка година.
Подивимось, скільки сердець ще бються цієї ночі. Загаси світло, може, увімкни вентилятор, щоб заглушити тишу, і почнімо. Я сміюся.
Звісно, я сміюся. Мені здається, що він жартує. Хто так робить? Хто везе свою матір, яка шість днів тому поховала чоловіка, на околицю Києва й каже їй вийти? На мені старі капці.
Капці мого чоловіка, Андрія. Я ходила в них по домівці з дня похорону. Вони мені завеликі.
Завжди були завеликі. Але я не могла носити справжнє взуття. Ще не готова.
«Ти серйозно?» питаю я. Голос легкий, ніби ми граємо. Ніби це лише прикіл.
А потім він дивиться на мене. І я розумію. Він не кліпає, не тремтить.
Просто передає мою сумку, ніби приніс їжу з собою. «Будинок і гостіний двір тепер мої, каже він. Наталка вже міняє замки».
Наталка, його дружина, зі своєю пластиковою посмішкою й лагідним тоном, що звучить одночасно як благословення й погроза. Я закриваю очі, ніби дорога зміниться, ніби він усміхнеться й скаже, що це помилка, жахливий жарт. Але ні.
Двері відчинені. Мої капці торкаються гравію. І раніше, ніж я встигаю зітхнути, авто відїжджає.
«Це божевілля», кажу я. Мій голос навіть не тремтить. Він занадто спокійний для цього.
«Ти не можеш просто Я ж твоя мати, Іване». Він не відповідає. Лише кидає через плече: «Ти зрозумієш. Ти завжди розуміла». І зникає.
Без валізи. Без телефону. Без плану. Лише сумка, пальто й звук шин по мокрому асфальту, що видаляється, немов дим.
Я не плачу. Не тоді. Я просто стою.
Спина рівна. Хребет міцний. Вітер пахне сіллю й іржею.
Туман обвиває мене, мякий, але важкий, ніби намагається запамятати мої обриси. Я дивлюсь, як його вогні зникають. А разом з ними 40 років життя, яке я допомагала будувати.
Але ось що мій син не зрозумів. Він не кинув мене саму. Він звільнив мене.
Він думав, що викидає мене. Насправді ж відкрив двері, про які й не підозрював. Бо він не знає, що я зробила ще до смерті батька.
Ми поховали Андрія лише шість днів тому. Ледь памятаю похорон, лише те, як трава ковтала підбори, а Іван уникав мого погляду. Наталка чіплялася за його руку, нем
